«В полон потрапив через …навігатор»: Ексклюзив з російським військовополоненим, який приїхав воювати в Україну з «фашистами»

ЕКСКЛЮЗИВ БУКІНФО /

 

34-річного російського військовополоненого Олександра Боднарука у січні 2015 року обміняли на шість «айдарівців». Він – один із тисяч росіян, які прийшли на нашу землю вбивати українців й присутність яких в Україні Путін та імперська пропаганда заперечують.


На Донбасі Олександр Боднарук був командиром взводу і навчав закладати міни – ті самі, на яких потім підривалися українські бійці. Про те, як потрапив в полон, згадує неохоче, адже історія має анекдотичний характер.

Бойовий командир, який приїхав «визволяти Україну від фашизму» аж із Мурманська, на власному автомобілі катався собі Донецьком. Аж тут зателефонував колега з навчального центру, де разом проходили службу, й попросив забрати знайомого з Макіївки. Лейтенант Боднарук увімкнув навігатор і …заблукав. Приїхав просто на український блок-пост. «А чо тут у вас український прапор висить?» - здивовано поцікавився в усміхнених військових. «Так зараз і пояснимо» , - запевнили його.

Так Олександр потрапив в полон, де загалом досить непогано почувався, доки його не обміняли. Щоправда, обмінювати його російська сторона не поспішала, бо зробила це набагато пізніше за обмін полоненими «всіх – на всіх». На момент інтерв’ю з кореспондентом БукІнфо полонений ще не знав, як складеться його подальша доля, проте виглядав вгодованим і навіть попросив пробачення в українців. Щоправда, без душі – про всяк випадок.


- Як ти опинився в Україні?

- Я працював водієм на «Бєлазі» в Мурманську на Ковдорському гірничо-збагачувальному комбінаті. Розлучений. Доньці 4,5 роки. Мама у мене в Мурманську, 25-річний брат. Подивився російське телебачення, пресу почитав, й прийняв рішення приїхати в Україну боротися з фашизмом, людьми, які вбивають заради цікавості, заради забави.

Я проходив строкову службу в інженерно-саперному полку в Мурманську. Отож приїхав підготованим спеціалістом в Донецьк. Згодом мене призначили командиром взводу, отримав звання лейтенанта. Я навчав людей саперній справі – мінуванню та розмінуванню.

- Чому саме в Донецьк? Хто тебе переправив туди?

- Я написав у пошуковику «Гугл» : «Як потрапити в ополчення, щоби боротися проти фашизму?». Знайшов сайт, де були вказані 5-6 номерів телефону на +38 – Україна… Зателефонував, мені пояснили, як проїхати, назвали адресу: Артема, 96, Донецьк. Приїхав на власному автомобілі, який згодом під час затримання у мене забрали…

- Розповідають, історія затримання твого дуже «драматична»..


- Я був у Донецьку, мав вихідний. Ми поїхали в гості. Мені зателефонував колега, попросив з Макіївки забрати людину. Я виїхав з Донецька, на навігаторі набрав «м.Макіївка», й він мене привів на ..український блок-пост. Заблукав. Це було 2 листопада. А в Україні я - з 19 вересня.

- Скажи чесно: ти брав в руки зброю?

- Так, у мене був автомат Калашникова.

- Стріляв в українців?

- Ні, жодного разу. Автомат був для мене як атрибут військової служби. Я був у навчальному центрі й стріляв лише в тирі.

- Таких як ти, на Донбасі багато? Зустрічав своїх співвітчизників?

- Так. Росіян у навчальному центрі було відсотків 30. Таких як я, напевно, дуже мало, бо я приїхав через те, що це була моя ідея – боротися з фашизмом. А люди приїжджають сюди заробляти гроші. Зазвичай, солдату обіцяли платити 1250 грн на тиждень, офіцерам – до 4 тисяч гривень.

- Отож приїхав ти сюди боротися з фашизмом. І як цей… «фашизм»?

- Немає тут ніякого фашизму. Я розібрався в ситуації, українські хлопці мені показали, довели. Я бачив як люди ходять спокійно на роботу, діти грають..

- До тебе як ставляться? Усе ж полон – не санаторій.

- До мене ставляться дуже добре. Годують, вдягли, обули. Ніхто не ображає. Навіть поганого слова ніхто не скаже.

- Не дивує таке ставлення? Адже ти приїхав до чужої країни, взяв зброю до рук, навчав закладати міни, на яких підриваються українські солдати…

- Мене це здивувало дуже сильно. Справжні люди тут.

- Як вважаєш, хто розв’язав війну?

- Не знаю. Це на політичному рівні… Мене не цікавить, хто винен. Я чув лише про фашизм, який зародився в Україні. І його потрібно було знищити. Тому я приїхав.

- Той факт, що ти приїхав на нашу землю, не наводить тебе на думку, що це ви напали на нас?

- Не можу сказати. Про це я навіть не задумувався.

- Ти в полоні вже третій місяць, і скидається на те, що обмінювати тебе рідна Росія не поспішає.. Не дивує?

- Не розумію, чому так. Коли був там – потрібен був, а зараз нікому не потрібен, окрім своєї сім’ї. Приїжджали блогери місяць тому, знімали відео і давали мені подзвонити. Рідні знають, що я здоровий, все добре.

- Образи немає?

- Хіба на себе самого.

- Вам давали якісь гарантії у випадку загибелі (виплати родині тощо)?

- Я про таке не чув. Запитували лише адреси, щоби якщо що – знати, куди переправити тіло.

- Страшно не було? Коли захопили, коли зрозумів, що приїхав на війну… Бажання кинути все і повернутися не виникало?

- Я думав поїхати додому перед Новим роком, коли побачив, що кожен в цьому ДНР гребе під себе. Не моє це. Не потрібна ця війна - ні мені, ні комусь іншому.

- Коли повернешся з полону в Росію - захочеш повернутися сюди ще раз?

- Лише в якості туриста.

- Які були уяви про Україну, окрім окрім того, що тут «бандерівці дітей з картоплею їдять»?

- Я все дитинство провів в Україні. Батько, царство йому небесне,родом був з Хмельницької області, село Соснівка. До 16 років я літні канікули проводив у бабусі з дідусем, у нас багато родичів там. Тільки тому я не зміг скласти собі у голові ту обстановку: «Як так, на такій добрій землі, де люди завжди ставилися один до одного з повагою, породився фашизм?» Лише тому я приїхав.

- Як тобі українська армія?

- В принципі – нічого. Але я думаю, що сили – рівні. Адже у нас одна мова, одна релігія, одні інститути закінчували.

- Якби була можливість звернутися до росіян, що би сказав сьогодні?

- Не знаю як сформулювати…

- Боїшся? Не хочеш неприємностей на батьківщині?

- Ну так.

- Як повернешся додому – мовчатимеш чи розкажеш правду?

- Буду сидіти тихо, але як хтось запитає, чи варто воювати – розповім усю правду.

- А українцям що би сказав?

- Ще раз хочу подякувати, що зберегли мені життя. Розібралися, що я не винен і не вбивав українських людей. Вважаю, що правильно, що українці за свою землю воюють. Усе ж це їхня земля. Це ми до них прийшли, а не вони -до нас.

- Відчуття, що міг би попросити вибачення – немає?

- Так, я хочу попросити пробачення за свій, можна сказати, неправильний вчинок. Знаєте, якби не дитинство проведене в Україні, і побачене по ТБ…Хочу все одно попросити пробачення. Подякувати за ставлення, яке тут виявили до мене.

- Що зробити, щоби війна припинилася?

- Вважаю, політикам слід сісти за стіл переговорів і домовитися.

- Україні та Росії?

- Не лише, а й ООН.. Спочатку слід припинити війну.

- Яким чином?

- Слід скласти зброю. Тим, хто це почав у Донецьку.

- Як ти зараз відчуваєш, чи будемо ми вже тепер «братьямі» - українці та росіяни? Ваш президент не визнає присутності російських військ в Україні, хоча колона йде за колоною..


- Думаю дружба між нашими народами можлива. У нас все ж родичі є. Буде важко після конфлікту. Ще декілька поколінь... Все ж Бог є…

Юлія БОДНАРЮК, спеціально для БукІнфо (с)
 

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації