Політика євроатлантичної інтеграції Віктора Ющенка, Або відповідь заповзятому «знавцю» відносин Україна-НАТО Тарасові Кузьо

ДУМКА ЕКСПЕРТА / Менш ніж за тиждень до дня першого туру виборів в українських електронних мас-медіа з’являється багато різних статей про кандидатів у Президенти. Найбільше все ж про тих кандидатів, хто, або комусь заважає добрати кілька відсотків, або має чітке бачення України у європейських інтеграційних процесах. От, і «незалежний знавець» курсу України до НАТО Тарас Кузьо у чергове написав «експертні оцінки» про зовнішню політику Віктора Ющенка, які він оприлюднив у грудні 2009 р. на сайті фундації Джеймстаун, а тепер в «Українській правді» (див. детальніше - http://blogs.pravda.com.ua/authors/kuzyo/4b4b50a8e9efc/ )

Безумовно, дотримуючись коректності у науковій дискусії та не зачіпаючи чіткої заангажованості Кузя до одного з виборчих штабів, тенденційності підбору фактів у всіх публікаціях про розвиток України у 2005-2009 рр. (переглядам ту ж «Українську правду»), а головне, абсолютною необізнаністю з нормами українського законодавства та реаліями повсякденного життя, все ж спробую з притаманним справжнім євроатлантистам спокоєм зауважити наступне.

Страшенно дратує Вас, очевидно, той факт, що Віктор Ющенко пішов відкрито у передвиборчу дискусію з тезою членства України у НАТО, ЄС та чітким баченням країни в об’єднаній Європі. І поки, псевдополітологи шукають у його передвиборчій програмі акронім «НАТО», Ющенко у КОЖНОМУ публічному слові акцентує увагу на цьому напрямку. У передвиборчій програмі сказано, як Ви зауважили, про євроатлантичну систему колективної безпеки. Цілком достатньо та зрозуміло. Адже, євроатлантична інтеграція – це сукупність безпекових, політичних, економічних зв’язків між Європою та Північною Америкою, що передбачає певний рівень співпраці та взаємогарантій й допомоги. А НАТО, даруйте, є похідним, тобто, наразі найкращим інструментом такої політики. Тобто, з наукової точки зору, не справа в інституті, в абревіатурі, справа у політиці залучення до євроатлантичної безпекової платформи, а також досягненні певних критеріїв. І тут Ющенко зауважує усе правильно, тим не менш полеміка про вступ до НАТО присутня у його кожному публічному виступі. З передвиборчої програми, наприклад, Ю. Тимошенко взагалі не зрозуміло, вона за НАТО, чи за союз з Китаєм (ШОС), Росією (ОДКБ) чи за РОЗМОВИ про віртуальну європейську спільну політику безпеки та оборони (ЄСПБО)?

Загалом, це так само, як я, наприклад, би вимагав від одного поважного професора-політолога розшифрувати NATO англійською мовою. А якщо він вчив німецьку мову? Ну, значить, він проти НАТО, мав би відповісти я.

Як перший публічний політик-євроатлантист Ющенко таки гідний похвал. При зустрічах з іноземними чиновниками, Ющенко послідовно зачіпав дві теми – про міжнародне визнання Голодомору та підтримки України на шляху до НАТО. Це легко з’ясувати, переглянувши спільні заяви та підписані угоди. Уже десятки політологів оприлюднили нові й нові критерії членства у Альянсі. Втім, саме Ви, здається, все ж добре розумієте, є два реальних критерії – відсутній внутрішній громадський консенсус та зовнішній, т. зв. міждержавний консенсус країн західної Європи. Іншими словами, воля народу та воля партнерів до розширення своєї структури. До нього взагалі дискусія серед громадян про переваги Альянсу (не експертів чи чиновників держустанов, а саме громадян, які до 2006 р. взагалі плутати міжнародні організації) була нульовою. Ющенко, як і Кваснєвський, Адамкус, Гавел, Ілієску та багато інших вели й ведуть такий діалог у своїх країнах східної Європи. Чи може Ви знаєте більше про дискусії серед людей в Україні про НАТО до 2006 р.? Чи можливо, Ви відвідали провінційні містечка чи села по Україні у той час та добре орієнтуєтесь, що пересічний українець знав/знає про Північноатлантичний альянс та про Європу в цілому?

Реальністю президентства Ющенка є і те, що вперше в Україні у 2009 р. рівень прихильників НАТО більший, ніж стійких опонентів (ідеологічних, позиція та аргументи яких, заслуговують теж на увагу) та дорівнює приблизно 33 % проти 28 %. А решта, це робота уряду та місцевої влади у роз’яснювальній роботі. Україна є учасником більшості миротворчих та навчально-тренувальних місій НАТО. А це означає обмін досвідом, спільні наукові дослідження, покращення тактико-технічних можливостей нашої армії та спільні дії з найрозвинутішими військами світу. Завдяки керівному органу Комісія Україна – НАТО, ми маємо можливість радитися з провідними країнами Європи щодо політики та безпеки у регіоні, У 2008 р. підсумкова декларація Бухарестського саміту НАТО (яку підписали усі 26 країн. Безпрецедентний випадок, а Ви навіть про це не згадали) засвідчила, що «Україна та Грузія стануть членами НАТО». А далі треба працювати. Над реалізацію внутрішніх реформам, інформаційною кампанією та налагодженням стосунків з Росією, крізь призму членства України у НАТО. А не за рахунок цього.

З приводу міркувань Т. Кузьо додам ще таке:

«Наша Україна» єдина партія, яка провела хоча б якусь кампанію «НАТО-ТАК» у 2008 р. Здається мені, на заклики НУ до партнерів по коаліції (БЮТ) щодо спільних дій ті відповіли відмовою, мовляв, «не на часі», «балів електоральних не наберемо». Але звичайно, чи скаже про це ще один Ваш колега, кріейтор якоїсь нової політики безпеки та оборони Г. Немиря? Внутрішньопартійні протиріччя не дозволили цій кампанії відбутися ефективно, на часі нові ініціативи політичних сил продемонструвати свою обізнаність у цій проблемі. До речі, Наша Україна – суб’єкт підписання Угоди про створення коаліції у 2008 р. наполягла на питанні присутності НАТО у цьому документі.
Питання нормативного забезпечення євроатлантичного курс від РНБО я б радив узагалі не чіпати. У період 2005-2009 рр. цей колегіальний орган, у момент «приступів багатовекторності» парламенту зініціював десяток рішень РНБО щодо поглиблення відносин з НАТО, інтенсифікації інформаційної кампанії, розподілу обов’язків між інститутами державної влади. Невже це Ющенка вина, що для багатьох міністрів та місцевих керівників питання Україна-НАТО було пустим звуком?. Чи Ви знаєте якісь інші демократичні методи переконання, ніж дискусія? Вас дратує, що медик Богатирьова зробила у цьому напрямку більше, ніж хтось «формально прозахідний»?

Насамкінець, думаю читачам буде вкрай цікаво прочитати ваші «експертні дослідження» про ЄВРОАТЛАНТИЧНУ зовнішньополітичну стратегію саме Ю. Тимошенко. Що для неї ЧЛЕНСТВО у ЄС та НАТО? Які критерії вона послідовно реалізує у напрямку зближення з НАТО? Що Тимошенко, як лідер партії, зробила для викорінення стереотипів та упереджень про НАТО? Що для неї досвід країн східної Європи у цьому напрямку? Скільки країн Європи вона відвідала з метою переконати про євроатлантичні наміри України? Чи є Чорноморський флот РФ фактором дестабілізації для нас? І тоді Ви зможете пояснити суспільство, що таке прагматизм у відношенні з Росією. І у такому разі, український виборець із європейською ментальністю відчує, яку країну бачать рейтингові політики після президентських виборів 2010.

Наразі таке спекулювання з Вашого боку виглядає простою необізнаністю та бажанням зачепити ту платформу, на якій міцно тримається Ющенко, як переконаний євроатлантист по сутності своїй та результату в майбутньому. А чи була це, як Ви кажете «риторика», чи початок публічної дискусії та формування надважливого поля для національних дебатів покаже час.




Михайло ПАВЛЮК, кандидат політичних наук,
тема кандидатської роботи «Політико-правові аспекти інтеграції України до НАТО»

спеціально для «БукІнфо» (с)