Авторка «Никогда мы не будем братьями» поетеса Настя Дмитрук: Росіяни самі себе впізнали в цьому вірші і почали мені погрожувати...

ЕКСКЛЮЗИВ /


Їй вдалося зробити те, про що політики лише мріють. Їй вдалося вплинути так, що піар-технологи можуть позаздрити. Вона – українська дівчина. Вона – поетеса. Анастасія Дмитрук. Після анексії Росією Криму українське суспільство отримало шок. Віра й усвідомлення братерства й любові між українцями й росіянами, які десятиліттями нав’язувалися, несподівано перетворилися на казку. На вигадку. Анастасія Дмитрук дала лаконічне пояснення діям Росії щодо України і «любові» цих країн – «Никогда мы не будем братьями».

До Чернівців Анастасія приїхала для зустрічі зі студентами, з солдатами у військовій частині й військовому госпіталі, для зустрічі з усіма чернівчанами. Свою поезію вона привезла не для того, щоб люди аплодували їй, як авторці, а щоб люди аплодували собі, як тим, хто розуміють і співчувають.

Настю, Ви в Чернівцях вперше, так?

- Так. Мало, що бачила в місті. Але вже вражена університетом. Багато про нього чула, зранку навіть дивилася фотографії. Та коли до нього доторкнулася – справді, диво архітектурне. Він навіть надихає вчитися. Хочеться сюди приходити ще і ще. Я навіть подумаю чи не вступити сюди.

Чернівці стали містом в творчому турі, чи Ви спеціально приїхали сюди?

 

- Спочатку мене запрошували саме в Чернівці. Тобто я приїхали сюди на запрошення друга, щоб зі студентами зустрітися, і з солдатами 80-ої бригади, і в госпіталі. Проте, коли сюди їхала, ми вирішили трохи розширити географію, бо не маю багато вільних днів, й об’єднали в тур ще й Коломию та Івано-Франківськ. Але все починалося саме з Чернівців.

 

 

- Перші вірші написала ще в перших класах. Про вчительку, про Україну патріотичні. Але то такі, дитячі. Вже на постійній основі почала писати з 12 років, коли сильно закохалася.

 

 

- Спочатку все «в шухляду». І то добре. Бо такі вірші не можна нікому показувати. Але потім вже з освоєнням соціальної мережі почала викладати вірші.

 

 

- Саме так. Пізніше моя перша збірка була видана в КПІ (Київський політехнічний інститут, - авт.), тепер ось «Феєрія Мандрів» видала. Також в газетах друкували мій найвідоміший вірш («Никогда мы не будем братьями» - авт.) й інші громадянські вірші. В донецькій газеті публікували.

 

 

- Так. До Майдану я писала лише інтимну лірику, тільки про кохання. Майдан же зробив злет в моїй творчості. Адже саме завдяки громадянській ліриці люди й дізнаються про мене, відкривають мою творчість. Власне з цього вірша й починають знайомство зі мною більшість людей.

 

 

- Так, «Никогда мы не будем братьями» був першим. Це був концентрат. Коли воно все накопичилося в мені, а потім вилилося – й ось. Написала його десь в березні.

 

 

 

- Загалом мої вірші почали брати до різних альманахів, збірок майданівської поезії. Мене просто питали і я погоджувалася. Не всі навіть присилали ті збірки. Тому навіть не можу перерахувати їхньої кількості. Почали з’являтися пропозиції написати пісню. Однак звертаються з пропозиціями написати слова до вже готової музики. Але це так не виходить. Важко це. І саме таких пропозицій багато. Проте я вважаю, справді якісне виходить, коли музикант читає вірш, відчуває його і створює музику. Як ось Тетяна Піскарьова написала дуже чуттєву пісню до солдата про любов. Вона вже співала її в Краматорську хлопцям. І просила їх закрити очі, щоб уявити, ніби це дівчина їхня співає. Розповідала, що хлопці плакали.

 

 

- Десь сім-вісім.

 

 

 

- А в мене є. З собою не брала, бо готуємо більш якісну версію. Я зачитую вірші, а музика звучить на фоні. До цього альбому вже ввійшли пісні, які написали литовці, грузин Заалішвілі і Тетяна Піскарьова.

 

 

- «Фейсбук» творить чудеса (сміється – авт.). Вони самі знайшли мене, самі зв’язалися. Спитали дозволу. Скинули мені демоверсію. Все це було досить офіційно. Але нормально. Вони оформлювали права там у Литві, щоб все було чесно.

 

 

- Я такого не очікувала. Все вийшло дуже талановито. Бо вони талановиті. А коли багато талановитих людей працює над одним проектом, то виходить щось дуже-дуже потужне. Я ними пишаюся.

 

 

- Я сприймаю це, як і хворих людей. Мене вчили не ображатися не хворих. Тому я не ображаюся. Там нема зовсім нічого, що могло б зачепити. І це їхній такий крик, ніби пораненого звіра. Всі ті відповіді – ніщо, бо там тільки нецензурщина, агресія, бруд. І все. Ніякої культури, ніякої творчості вони не проявили у відповідях. Єдиний поет, Корнілов, який відповів більш-менш щось достойне. Але зміст не відповідає реальності. Він заявив, щось типу: «я з простріляними грудьми прийду до тебе на війну і захищу». Ой, на яку війну?! Від кого він буде мене захищати? Від російських військ? Ну нехай захищає. І стає проти своєї армії. Просто дуже багато людей зрівнялися з брудом. До прикладу, Юрій Лоза. Люди кажуть, що те, як він мені відповів, було дуже низько й геть не по-чоловічому.

 

 

- (Посміхається, - авт.) Але ж це смішно! Вони заявляють, щось на кшталт «Я тут прийшов, вбиваю твою країну, я тебе ріжу, що хочу, те й творю, а ти мене люби».

 

 

- Нема! В тому весь парадокс. Там слова «росіяни» чи ще чогось нема. Вони самі себе впізнали. І нехай зважають на цей факт. Якщо вони самі себе впізнали, то які претензії до мене?

 

 

- Та багато було погроз. Ще тоді, коли вірш з’явився. Але я закрила всі доступи до себе і в соціальній російській мережі, бо вони шукали шляхів, щоб мене вжалити. Але зараз вже трішки попустилося. Однак вони досі пишуть. Росія ж велика. Ще не всі бачили, не всі чули. Вже півроку віршеві, а деякі люди до сих пір пишуть ніби в перший день. У них там своя штучна реальність.

 

 

 

- Бійцям проводила, але не на Сході. В Миколаєві бійцям 79-ої бригади і батальйону «Фенікс» давала концерти. У військових госпіталях виступала. На Схід ще не добралася. Але в планах є. Просто треба, щоб воно того вартувало. Адже є невиправдані ризики, коли хлопці ризикуватимуть життям, аби я прочитала їм свої вірші. Воно того не варте.

 

 

- Все таки дуже хочу поїхати на Схід. Також закордоном виступаємо і розповідаємо про ситуацію в Україні. Бо вірші це така річ, яку не можна спростувати. Це творчість. Люди їх або сприймають, або ні. Людина, яка сприймає, відчуває те ж, що і я. Отже, вона відчуває й те, що коїться в Україні. Саме на такому душевному рівні люди можуть зрозуміти, хто правий, а хто ні. Відбувається справжня інформаційна війна, де творчість – один з інструментів. Бо вона вражає в серце.

 

 

 

Анастасія Дмитрук, киянка, народжена в Ніжині, що на Чернігівщині. Закінчила Національний університет «Київський політехнічний інститут», за спеціальністю «інформаційна безпека». Працює за спеціальністю. Але вагається продовжувати працювати, бо хоче більше часу приділити творчості.

 

Вірш «Никогда мы не будем братьями» був покладений на музику литовським композитором Віргісом Пупшисом. Кліп з піснею, яку виконали литовські музиканти Віргіс Пупшис, Яронімас Мілюс, Кестутіс Невуліс та Гінтаутас Літінскас, в інтернеті на YouTube вже переглянуло близько чотирьох (!) мільйонів разів. Ще один вірш Насті «Верните нам наше небо» поклав на музику грузинський композитор Заза Заалішвілі.

 

 

 

Розмовляв Максим КОЗМЕНКО, БукІнфо (с)
Фото – автора, відео - YouTube