Родину загиблого на Луганщині легендарного "Айдарівця" Іллі Василаша з Буковини влада кидає напризволяще?!

ГЕРОЯМ - СЛАВА! /

Минає 40 днів від дня загибелі в АТО нашого земляка з Глибоччини, «айдарівця» Іллі Василаша


Щоразу, чуючи фразу «Герої не вмирають», думаю про те, що вони, кращі з кращих, й справді не вмирають, пам’ять про них в’їдається свіжими ранами, скапує слізьми і застигає десь там, на самому дні раненої душі, важкенним каменем… На сході ще б’ють в груди України «гради», дорогами війни і миру везуть в рідні домівки «вантажі-200», змучені горем матері, дружини, доньки, наречені ще ходять у чорному, траурному вбранні…

Соковиті букети троянд, свіжі, ще не вицвілі на могилах вінки, запалені свічки, окрайці хліба, цукерки, водичка (язик не повертається) для неживих Русланчиків, Олежиків, Андрійків, і завмерлі над горбиками землі фігури рідних – такі сумні жнива путінської війни проти України. Чиїсь душі ще чекають свого часу на землі, поміж нас, а чиїсь – вже там, у Божки, на правді.
Десь у милості Господній знайшла свій притулок й душа Іллі Василаша, добряка, порядного чоловіка, патріота України з Глибоччини. Він загинув під мінометним обстрілом терористів, намагаючись прикрити саперів, які у цей час розміновували міст. До свого 55-річчя ветеран-афганець не дожив усього 5 днів…

Сестра бійця батальйону «Айдар» Іллі Василаша – пані Корнелія, яка приїхала з Іспанії ховати брата, розповіла, що на свій ювілей він обіцяв мамі обов’язково приїхати додому. Ілля прийшов. Тільки не своїми ногами, його доставили до мами й тата в домовині. 1 серпня, за день до свого 55-річчя, усім селом героя провели в останню путь.

Ілля Василаш відклав «на потім» операцію на серце і пішов на Майдан

За словами Корнелії Євгенівни, її брат в останні роки мав серйозні проблеми із серцем. Незадовго до подій на Майдані він поїхав до Києва, щоб зробити серйозну операцію – поміняти клапан. Оплатити лікування обіцяли друзі із запорізького фонду афганців, отож чоловік на той час жив і був приписаний в Запоріжжі. Перебуваючи на обстеженні у Києві, Ілля щодня йшов на Майдан, де проходили протести, телефонував додому і казав, що люди налаштовані рішуче і цим діло не закінчиться. Коли побили студентів, Ілля Василаш вирішив, що з Майдану більше не піде. Родичі просили не залишатись, адже Ілля повернувся з Афганістану інвалідом: був важко поранений, мав серйозні проблеми із зором (майже не бачив) та серцем. Як стверджує сестра, брата це не зупинило, він відклав здоров’я «на потім» і поселився в наметі на Майдані. Корнелія Євгенівна розповідає, що з тих пір вона втратила спокій і щодня телефонувала з-за кордону до Києва, щоб дізнатись про його здоров’я та почути свіжі новини. Одного разу побачила по 5 каналу сюжет як її брат зупиняв жінку і просив «туди не йти, бо там небезпечно…». Попри хвилювання за здоров’я, пані Корнелія дуже гордилась своїм братом. Тато Євген Іванович та мама Марія Дмитрівна плакали і молились, щоб зберіг їхнього Іллюшку і щоб він якнайшвидше повернувся додому.

Після подій на Майдані Ілля Василаш в складі 8-ої сотні відразу ж поїхав у Луганськ, брав участь у формуванні «Айдара». Від 82-літньої матері родичі приховували, що Ілля воює на сході. Та вона якимось чином дізналась про те, що син на війні. Афганістан материнське серце в молодші роки змогло витримати, а ось випробування війною на Донбасі – ні. У старенької стався інсульт і єдиними ліками, які б могли заспокоїти і повернути їй слабеньке здоров’я – було побачити живим і здоровим сина. Ілля Василаш кинув усе і прибув додому, влаштував маму у госпіталь, побув з нею два дні і поїхав. Більше мама його не бачила...
Тим часом події на сході ставали дедалі тривожнішими. Відважний, знаючий толк у військовій справі Ілля Василаш став у «Айдарі» улюбленцем і молодих, і старших бійців. Сестра Корнелія каже, що усі ці дні вона не могла ні спати, ні їсти, переймаючись долею брата. Одного разу на сайті «Правди України» знайшла статтю про свого брата та його фотографію.

«Дєд» родом з Майдану в розвідку ходив без бронежилета

«Ілля Василаш – досвідчений боєць, він був одним із перших на зайнятих під Металістом висотах, зараз не боїться заходити в тил ворога по інформацію, «аж туди за лінію», як він каже йшлося в повідомленні. – В «Айдарі» «Дєд» із самого початку – ще тоді, коли бійці були в лісі. Як і більшість його товаришів по східному фронту, «родом» прямо з Майдану.

«Я прийшов у Київ після побиття студентів. Розумієте, ми вже починаємо звикати до того, що є офіційна версія, а є – правдива. Так не повинно бути. Раніше, коли офіцер приходив чи йшов, він казав «честь имею». От я з тих, хто може сказати «Честь маю». Я нікого не обманув, не обікрав», – додає Ілля.

У батальйоні бійці про нього кажуть з любов’ю: «наш Дєд». Чоловік спокійний і зосереджений, постава видає добре фізично підготованого бійця. Хоча Дєд зізнається: носити на собі 30-35 кг розгрузки – бронежилет, зброя, боєприпаси – непросто. Іноді ще й повзати доводиться.

«Аби швидко реагувати на все, мені легше без бронежилета ходити», – розповідає афганець і бідкається, що багато з молодих добровольців спершу геть не розуміють, де вони опинились.

«Всі вони Рембо, Сталлоне, усе вони вміють. Але насправді це не контрстрайк, треба вміти сховатися в укриття, побудувати такий бліндаж, який витримає артобстріли. Це війна, тут вбивають.

У нас був один хлопець. 22 роки. Спав майже біля мене, хотів стати після повернення офіцером. Я пам’ятаю, як він збирався на перший бойовий вихід, вдягав обладунки, бронежилет. У нього потрапили із крупнокаліберного …»

В «айдарівців» бойового запалу багато. Серед тих, хто витримав тест на «переляк від куль і свисту снарядів», залишаються небайдужі. Якщо спитати їх, чому вони не намагаються уникнути війни, версії будуть майже однаковими: «Не хочу, аби Україну розірвали на шматки», «А як інакше? Це ж моя Батьківщина?», «Я тут за себе і дітей», – у Дєда Іллі теж двоє синів, але вони не на фронті – війна це не їхнє.

«Я тут за них», – каже Дєд і довкола його очей збираються зморшки. Я киваю – дехто може бути значно ефективнішим у тилу, а не лізти під кулі…» – давав останнє інтерв’ю пресі Ілля Василаш.

«Що б не сталось, поховайте мене там, де я народився»

– Тієї неділі, коли брат загинув, у мене не було з ним зв’язку. Я не могла знайти собі місця, в руках – мобільник, перед очима – інтернет. Коли прочитала інформацію, що під Лутугіно загинуло 23 «айдарівці», серце ледь не урвалося… Згодом мені надійшло повідомлення: «Терміново зателефонуйте за таким-то номером». Я набрала номер: «Доброго вечора», а у відповідь чую: «Доброго немає нічого…» Волонтер Сергій, який добре знав мого брата, повідомив, що його більше немає в живих, – розповідає крізь сльози Корнелія Василаш.

Жінка зателефонувала братові Іванові, родичам і того ж дня вилетіла в Україну. Мамі правди не сказали, боялись, що не витримає страшної звістки. Мама зрозуміла усе, коли побачила, що родина готує кімнату, вона взяла чийсь мобільний, набрала онука, а син Іллі каже: «Бабусю, тата немає…»

Ховали Іллю Василаша у Горбівцях Глибоцького району, там, де герой заповідав. Колись він дуже просив своїх рідних: «Що б не сталось, привезіть мене туди, де я народився». Провести в останню путь прийшли усі, хто знав і шанував земляка: бійці, з якими воював, майданівці, представники влади, друзі, сусіди. Гірко прощались з татом сини Володимир, Андрій, донька Інна, мама, тато, сестра, брат…Сестра Корнелія Василаш каже, що їхній Іллюша дуже любив Україну, любив українську мову, хоч сам за національністю румун. Він взагалі любив людей, мав добре серце, спокійну вдачу.

– Якби хоч десята частина людей були такі, як мій брат, добра в нашій державі було б значно більше, – каже вона. На жаль, держава, заради якої Ілля Василаш віддав життя, не дала жодної копійки від обіцяної компенсації (крім районної та місцевої рад, які допомогли батькам дровами та грошима на поховання). 100 тисяч, що мала виділити обласна рада на поховання, сім’я не отримала, бо, мовляв, Ілля прописаний не в нашій, а в Запорізькій області. 609 тисяч «військових» родині теж не нарахували. Не добилась родина героя війни також земельної ділянки, яку можна було б використати під забудову – всі троє дітей Іллі Василаша проживають в тісній квартирі разом із матір’ю. Землю влада теж, до речі, обіцяла виділяти сім’ям загиблих в АТО. Минуло 40 днів, а ці питання не вирішуються. Сестра Корнелія Василаш куди лишень не зверталась: і в обласну раду, і в ОДА, і у військкомат. Відповідь у чиновників одна: «Все залежить від Києва». Стосовно родини Василаш, то наріжним каменем для вирішення цього питання є прописка загиблого в іншому місті. Але ж хіба хтось питав за прописку в бійця «Айдара» Іллі Василаша, коли він йшов під кулі під Луганськом? Хіба розвідник Ілля Василаш захищав Україну в іншій країні, щоб зараз не можна було отримати бодай обіцяну грошову допомогу стареньким батькам та осиротілим дітям?