Вадим Мельник: «Я обрав «Буковину» - команду, яка демонструє гарний футбол»

Сьогодні досвідченому захисникові чернівецької «Буковини» Вадиму Мельнику виповнилося 31 рік. Цей футболіст тривалий час пограв у елітному дивізіоні. У 2011 році Вадим прийшов у нашу команду, де йому вже довіряли капітанську пов'язку буковинського колективу. У розмові з кореспондентом БукІнфо Вадим Мельник пригадав етапи своєї футбольної кар’єри, а також поділився враженнями від виступів у нашій команді.


«У «Борисфені» грали за любов до футболу»

- Вадиме, розкажіть про свої перші кроки у футболі ?

-Я народився у селі Немовичі Сарненського району Рівненської області. Мешкав переважно у Сарнах. За команду цього міста виступав вже тоді, коли навчався 8 -9 класах. Розпочав грати у нападі, був кращим бомбардиром обласних змагань. А коли був десятикласником, то отримав можливість виступати у рівненському «Вересі», який грав у другій лізі. Щоправда, я тренувався у Сарнах, бо ще не закінчив навчання у школі. Під час моїх виступів у «Вересі» у цю команду прийшов Олександр Рябоконь, який до цього грав у Китаї. А коли його запросили у клуб «Борисфен» (Бориспіль), то він забрав мене з собою. У «Борисфен» Рябоконь йшов другим тренером, а очолював команду з Київської області Сергій Морозов. Окрім мене у Бориспіль Олександр Рябоконь запросив також Котелюха та Дмитрука. Було ще два гравці, однак у «Борисфені» вони не «засвітилися».

- Хто був Вашим першим тренером ?

- Григорій Шаломай, який виступав у одеському «Чорноморці» та рівненському «Авангарді». Цей тренер також із Сарн. Він тренував команду «Маяк» (Сарни), яка виступала в обласних змаганнях, а потім Шаломаю запропонували очолити «Верес».

- З командою «Борисфен» (Бориспіль) Ви пройшли шлях від другої до вищої ліги. Що Вам дав період, який провели у колективі Київської області ?

- У «Борисфена» не було ані грошей, ані бази. Однак, у нас був дружній колектив. Його кістяк складали хлопці 1980 – 1981 років народження. Усі футболісти грали, так би мовити, за ідею. Був у «Борисфені» досвідчений Костянтин Сосенко, який зараз є футбольним агентом. Він мав великий досвід у футболі, а ми були 20 – річними гравцями. Ще раз кажу, що грали за любов до футболу, бо ми хотіли десь «засвітитися». Сергій Морозов та Олександр Рябоконь наголошували на тому, що необхідно заграти у «Борисфені», а потім думати про запрошення з серйознішого клубу. Якщо казати про сьогоднішній день, то у Чернівцях є хороша команда, є чудові вболівальники. Та й Чернівці – гарне місто. І все ж, хлопцям треба намагатися потрапити у колектив, який виступає у Прем'єр-лізі. Гадаю, що вболівальники будуть раді, якщо футболісти матимуть прогрес у своїй футбольній кар’єрі.


Скажу, що багато гравців, які виступали за «Борисфен» у другій лізі, зуміли пограти у вищому дивізіоні українського футболу. Серед них – брати Стояни, Бідненко, Смалько, Котелюх, Онікієнко… У цьому є велика заслуга тренерів «Борисфена», які зуміли підготувати гравців до виступів на високому рівні.

- У вищій лізі бориспільський «Борисфен» зумів посісти 7 сходинку. Ваша команда зуміла обіграти київське «Динамо» - 2:0 …

- Тоді у «Борисфені» виступали відомі футболісти – Юрій Максимов, Ігор Костюк, Сергій Коновалов, Володимир Ковалюк, Тарас Ковальчук. У нас була хороша команда. Коли ми зустрічаємося, то із задоволенням пригадуємо наші виступи у «Борисфені». Ми не грали за великі гроші, однак зуміли проявити себе у «Борисфені». Тодішній президент «Борисфена» Ковалевич, можливо, з кимось і не розрахувався, однак далеко не кожна людина захоче вкладати свої гроші у футбол.

Зараз моя нинішня команда «Буковина» (Чернівці) має стабільне фінансування. У нас немає великих грошей, однак є стабільність. У цьому, на мій погляд, є заслуга і губернатора Чернівецької області. Приємно, що перед першої офіційною грою у 2011 році губернатор знайшов можливість приділити увагу нашій команді, привітати її з поновленням першості України. Михайло Папієв ходить і на поєдинки «Буковини». Мені не важливо те, яку він партію представляє. Найголовніше те, що керівник області робить велику роботу щодо розвитку футболу на Буковині. А таке побачиш не у кожній області. 

«Виступаючи у «Металурзі», став бронзовим призером чемпіонату України»  

- Розкажіть історію Вашого переходу з «Борисфена» у донецький «Металург»…

- Окрім донецького «Металурга» було ще кілька команд, які були зацікавлені у моїх послугах, бо футболісти «Борисфена» демонстрували пристойну гру. У мене існувала домовленість з Ковалевичем про те, що область надасть мені квартиру в Києві. Я чекав, чекав, а потім звернувся до КДК. Я підійшов до президента бориспільського колективу, за який виступав 7 років. Пан Ковалевич сказав, що мене хочуть продати. Звісно, я був не проти цього, однак хотів отримати квартиру. Врешті – решт, вони не могли надати житло. Якщо би отримав квартиру, то би, напевно, залишився у команді. А може би клуб заробив за продаж мене в інший колектив. Ковалевич зрозумів, що сваритися немає змісту. Ми побажали одне одному удачі.

Скажу, що я можу зрозуміти президента «Борисфена». Команду прийняв Степан Матвіїв , ми розпочали набирати очки. У нас був шанс продовжити виступити у вищій лізі. Ковалевич хотів залишити лідерів у команді. Я ж підписав трирічний контракт із донецьким «Металургом».

Якщо порівняти умови у «Борисфені» та «Металурзі», то небо і земля. Тим більше, що «Металург» - команда з великими амбіціями. На жаль, донеччани і досі не можуть нічого виграти.

- У «Металурзі» Вам вдалося стати бронзовим призером чемпіонату України. Це, напевно, найвище досягнення у Вашій футбольній кар’єрі …  

- Команда була дуже хороша. Вона має керівників, які люблять футбол. Можливо, що там не виходить з тренерами, однак така людина, як Олег Мкртчан є фанатом футболу. Він із родиною ходить на футбол, цікавиться життям гравців. Дай Боже, щоби «Металург» знову виступав у єврокубках, а може і виграв якійсь трофей.  

Виступаючи у «Металурзі», я став бронзовим призером чемпіонату України. Тренував тоді «металургів» Віталій Шевченко. Потім нашу команду прийняв Олександр Севідов, який зараз очолює ужгородське «Закарпаття». Зрештою, я не можу щось сказати поганого про якогось наставника. Кожен тренер має свою тактику. Я грав найбільше тоді, коли донецьку команду тренував іспанець Алонсо. Мене обрали віце – капітаном «Металурга». Вважаю, що кожен футболіст повинен найти свого тренера. «Металург» також тренував голландець Ко Адріансе. На жаль, у мене був перелом, тому довелося три тижні перебувати в гіпсі.

«Хорді Кройф надзвичайно добра людина»

- У донецькій команді Ви виступали разом із таким відомим футболістом, як Хорді Кройф. Що можете сказати про цього футболіста ?

- Він дуже хороша людина. До приїзду голландця були у «Металурзі» не дуже відомі футболісти, однак вони вважали себе великими майстрами. А коли приїхав Кройф, то усі думали, що ось приїде зірка і т.д. Ми зрозуміли, що Хорді надзвичайно добра людина. До речі, певний час у «Металурзі» виступало лише чотири українця. Уявіть сидиш собі у роздягальні, а російської мови не чуєш взагалі. Були англійська, французька, але не було російської.  

Кройф грав у нас після травми, однак він робив дуже хороші передачі, добре грав головою. Ще раз кажу: Хорді сильний футболіст і хороша людина. Він пограв у збірній Голландії та у таких топ – клубах, як «Барселона» та «Манчестер Юнайтед». Далеко не кожен футболіст може досягти подібних успіхів.

- Чим Ви можете пояснити те, що у «Металурзі» часто змінюється головний тренер ?  

- Коли людям ставлять певні завдання та створюються пристойні фінансові умови, то керівникам завжди хочеться побачити позитивний результат. Може десь керівники помиляються, однак, напевно, вони не бачать того, щоби команда демонструвала гарний футбол та виконувала завдання. Керівники «Металурга» амбіційні люди. Сподіваюся, що вони знайдуть тренера та футболістів, які виправдають їхні сподівання. А якщо немає результату, то завжди винен тренер. Така тренерська доля.  

- Ви півроку виступали у сімферопольській «Таврії». Як потрапили у кримський клуб ?

- Головним тренером «Металурга» був Олександр Севідов. Тоді ми потрапили у єврокубки. А «Таврію» тренував нинішній наставник вінницької «Ниви» Олег Федорчук. Колись давно він хотів мене запросити у свою команду. За мене попросили великі гроші, бо у «Борисфена» були грандіозні плани. Зокрема, ми прагнули потрапити у вищу лігу. Працюючи у «Таврії», Федорчук запропонував пограти у його команді півроку. Я підійшов до Севідова, який сказав, що розраховує на мене, як не на основного гравця. Він сказав, що буде випускати мене лише на заміну. Вважаю, що Севідов поступив правильно, бо він був чесний зі мною. Я вирішив перейти в «Таврію» на півроку. Зазначу, що багато для цієї команди робить Сергій Куніцин, який є душею Криму. Мені вдалося з ним поспілкуватися. Куніцин – відкрита людина, йому можна було завжди зателефонувати. Відігравши у «Таврії» півроку, повернувся у донецький «Металург», з яким мав контракт.  

- З яких причин залишили Донецьк та перейшли у маріупольський «Іллічівець» ?  

- Коли я був у «Металурзі», то Дмитро Селюк пропонував мені продовжити контракт. Сталося так, що Селюк пішов з команди, а у керма тренерського корпусу прийшли нові люди – Сергій Ященко та Ігор Яворський. Коли вони працювали з дублем, то казали мені: «Вадиме, ми прийдемо, ти будеш грати». А коли вони стали працювати з основою, то я. на жаль, опинився першим «на вихід». Мені запропонували залишитися та три місці тренуватися з дублем. Я ж не бачив сенсу залишатися. Тим більше, що неприємно те, коли люди кажуть одне, а роблять інше.

Тим часом маріупольський «Іллічівець» прийняв Олександр Іщенко, який запропонував перейти до своєї нової команди. Перед маріупольською командою стояло завдання повернутися в елітний дивізіон з першого місця. У мене були пропозиції від клубів вищої ліги приїхати на перегляд. А Іщенко одразу сказав, що розраховує на мене. «Іллічівець» підтримає великий завод, а клубом керує людина, яка безмежно любить футбол. Коли маріупольський клуб виступав у першій лізі, то наші матчі відвідували 10 – 15 тисяч уболівальників. А ось після нашого повернення в елітний дивізіон, на жаль, кількість глядачів на домашніх матчах «Іллічівця» зменшилася. Люди хочуть бачити свою команду у верхній частині турнірної таблиці. На матчі з «Динамо» та «Шахтарем» вболівальники ще прийдуть. А якщо ми граємо з іншими клубами, то глядачів на стадіоні перебуває значно менше.  

- Не жалкуєте про те, що погодилися перейти в «Іллічівець» ?  

- Звісно, що не жалкую. «Іллічівець» має пристойну інфраструктуру. У другої команди та у дубля є свій стадіон. У розпорядження команди надано ідеальні тренувальні поля. Щодо здобутків, то ми вийшли у вищу лігу з першого місця. А коли у команду прийшов Олександр Іщенко, то ми перебували на третій сходинці.  

- З яких причин Олександр Іщенко не затримався у Маріуполі ?  

- Після нашого виходу у вищий дивізіон Олександр Іщенко вирішив, що склад «Іллічівця» необхідно підсилити новими гравцями. Команду поповнили сім - вісім футболістів. А часу на підготовку до нового чемпіонату у нас було небагато. Ми ніяк не могли знайти так звану «золоту середину». Керівництво «Іллічівця» терпіло. А коли маріупольська команда поступилася з рахунком 1:5, якщо не помиляюся, «Ворсклі», то Олександр Олексійович залишив посаду головного тренера «Іллічівця». Команду прийняв Ілля Близнюк. Він був помічником у Іщенка, тому спочатку також вирішив піти. Однак, Іщенко вмовив Іллю Близнюка допрацювати 6 – 7 турів. Молодий тренер зумів зберегти «Іллічівцю» прописку у Прем'єр-лізі, і він продовжив працювати з нашою командою.  

Скажу, що Близнюк – молодий та амбіційний тренер. У нього ще все попереду. Коли все було добре, то його ніхто не чіпав і ми працювали спокійно. На жаль, у нас траплялися невдачі. Вся Україна, напевно, пам’ятає те, як ми програли київському «Динамо» з рахунком 0:9. Дуже важко у таких матчах сидіти на лаві запасних та думати про те, щоби тебе не випустили на поле. Гадаю, що при результатові 0:9 мало кому хочеться виходити на гру. До речі, тоді динамівці казали, що по нашим воротам було 8 ударів, а ми пропустили 9 голів. Це вже історія. На жаль, ми потрапили в історію з поганого боку. Після гри з «Динамо» Ілля Близнюк написав заяву на звільнення.  

- Після приходу Валерія Яремченка, Ви залишили «Іллічівець». Екс – тренер «Шахтаря» також відмовився від послуг інших досвідчених виконавців…  

- Вважають, що президент «Іллічівця» Володимир Бойко припустився помилки, запросивши у свою команду Валерія Яремченка. Він прийшов так сказав, щоби «старики» залишили колектив. У мене ще діючий контракт із «Іллічівцем», однак мені довелося поїхати з Маріуполя. До речі, після відставки Близнюка виконувачем обов’язків головного тренера «Іллічівця» був Олександр Волков. Ми грали непогано. Зокрема, обіграли донецький «Металург», здобули очки в домашніх поєдинках. Переконаний, що з елітного дивізіону ми б не вилетіли.

Я не хочу сказати те, що Яремченко поганий тренер. Мої футбольні шляхи раніше з ним не перетиналися. Однак, вважаю, що необхідно залишатися людиною, а також нікого не ображати. Зараз же «Іллічівцю» важко буде залишитися у Премєр – лізі. Я переживаю за цю команду. Тим більше, що маріупольський клуб має амбіційного президента – Володимира Бойка. На жаль, вже важко щось зробити. Звісно, що у «Іллічівці» намагатимуться виправити ситуацію, однак вже втрачено дуже багато.

  - Що Вас спонукало прийняти пропозицію чернівецької «Буковини»? 

- Коли йшов із «Іллічівця», то переходити в якусь останню команду не хотілося. Мені хотілося потрапити у колектив, з яким працює Олександр Рябоконь. Я дуже поважаю цього тренера. Певний час тренувався із ФК «Львів» у Щасливому. Мені було це зручно, бо у Борисполі я побудував будинок. Сподівався, що Рябоконь прийме якусь команду та ми знову працюватимемо разом. З Прем'єр-ліги запрошень у мене не було, а ось пропозицій від колективів першого дивізіону мав багато. Олександр Рябоконь порадив мені прийняти пропозицію «Буковини».

Я ж обрав «Буковину» - команду, яка демонструє гарний футбол. Скажу що, я практично не знав гравців чернівецького колективу. Раніше грав проти Руслана Гунчака, а з Олександр Чуріловим, який народився у Маріуполі, пересікалися свого часу впродовж 1-2 тижнів. Вже потім зрозумів, що у Чернівцях є хороший колектив, який тренує кваліфікований наставник. Десь помиляємося ми, а десь – тренер. Без помилок футбольне життя неможливе. І все ж, думаю, що на «Буковину» очікує велике майбутнє. Звичайно ж, хотілося поборотися за вихід у Прем'єр-лігу. Зрозуміло, що у нас немає таких великих коштів, як у ПФК «Олександрія», «Чорноморця». Ці команди вирішують серйозні завдання. А якщо ми потрапимо у трійку кращих колективів, то це також буде вагоме досягнення «Буковини». Треба намагатися посісти якомога вищу сходинку.  

- Чи є варіанти того, що Ви залишитися в «Буковині» на тривалий час ?  

- Є. Я хочу залишитися в Чернівцях. Однак, не будемо загадувати наперед. Якщо перед командою стоятимуть серйозне завдання, то чому б не продовжити виступи в «Буковині». Зрештою, у цій першості України нам ще залишилося зіграти кілька поєдинків. Насамперед, нам треба думати про ці матчі. У нас усе було добре, а ось у Криму ми пропустили три м’ячі . Будь – якому футболістові, а тим більше захисникові, це дуже неприємно. Нікого не цікавить те, що було три удари і три м’ячі. Для вболівальників найголовніше те, як зіграла їхня команда.  

«Ми граємо, насамперед, для людей»

- Є думка, що «Буковина» має одних із найкращих вболівальників у нашій державі. Ви згідні з цим ?

- Буковинські вболівальники люблять футбол. Вони приїжджають підтримувати нас у інші міста. Це при тому, що ми не посідаємо перше місце. Я уявляю, що буде у разі боротьби «Буковини» за підвищення в класі ! Коли ми бачимо заповнений стадіон під час домашніх наших домашніх матчів, то отримаємо від футболу велике задоволення. Ми граємо, насамперед, для людей. Вболівальники повинні отримувати насолоду від того, що відбувається на футбольному полі. У матчі з одеським «Чорноморцем» наша команда мала колосальну підтримку. У попередніх поєдинках чернівчани не могли забити одеситам жодного м’яча. Цього року наша команда не могла не виграти у «Чорноморця», бо при такій шаленій підтримці грати погано неможливо. Тим більше, що пішла гра у Руслана Гунчака.  

Хочеться того, щоби нас підтримали у дні невдач. Звісно, що кожен вболівальник бажає бачити свою команду лише в ролі переможця. Такого у футболі не буває. Ми ж постараємося якомога більше радувати вболівальників «Буковини».  
   
- Вадиме, хто Вас із нападника перекваліфікував у захисника ?

- У Рябоконя є великий плюс. Він під час зборів дає можливість футболістам грати на різних позиціях. Зокрема, нападник міг зіграти в захисті. Кілька разів мене поставили у захисну ланку. Мої дії на цій позицію Олександру Рябоконю сподобалися. Бувало так, що я розпочинав матч у нападі, а коли наша команда забивала гол, то у другому таймі переходив у захист. Як бачите, за один матч я грав на двох позиціях.  

У «Металурзі» також діяв на різних позиціях. Вважаю, що це великий плюс для мене. Хоча не може футболіст підходити кожному тренерові. У когось я хороший удар, а хтось може віддати класну передачу. Я вдячний Рябоконю за те, що він зробив з мене універсала. Не буду приховувати те, що з дитинства більше подобалося грати в нападі та забивати голи. Я відзначався в усіх лігах українського футболу (у професійних клубах Вадим Мельник відзначився 44 рази – авт.).

- Проти яких нападників Вам гралося найважче ?

- Незручним гравцем був Брандао. Він міг десь вдарити, десь підштовхнути. Багато забивав Косирін. Олександр – хороший нападник. А найсильніший гравець атакуючої ланки, з яким я грав – перуанець Андреас Мендоса. Спочатку грав проти цього футболіста. Мендоса постійно забивав «Борисфену». На жаль, Андреас в Україні не розкрився. Мені важко сказати, де він зараз грає (останнім часом Мендоса виступав у МЛС – авт.).  

Щодо відомих гравців, то у донецькій команді виступав Яя Туре – нині гравець англійського клубу «Манчестер Сіті», який прийшов туди з «Барселони».  

«Велику роль у кар’єрі Туре відіграв Дмитро Селюк»  

- Чи відчувалося тоді, що Яя Туре – це майбутній гравець європейських топ – клубів ?  

  - Чесно кажучи, він і не сильно хотів грати в Україні. Як Туре діяв у чемпіонаті, то це навіть не половина того, що він показував на тренуваннях. Не виключаю, що «Металург» - не його команда , а може Яя не хотілося виступати тут. Зараз же ми бачимо те, що Яя Туре класний футболіст. Велику роль у кар’єрі Туре відіграв Дмитро Селюк. Ця людина допомогла багатьом гравцям. Я теж вдячний цій людині за те, що отримав можливість виступати у донецькому «Металурзі».

- Що Вам запам’яталося у роботі тренерів, які працювали з Вашими клубами ?

- Коли команда виграє, то це означає, що тренер робить усе правильно. Голландський тренер Ко Андріансе робив ставку на фізичну підготовку. Ми дуже багато бігали. А ось іспанець Алонсо, який грав у «Барселоні», давав працювати з м’ячами. Нам казали, що ми не маємо достатньої фізичної підготовки. І все ж, нам вдалося вперше в історії забрати очки в донецького «Шахтаря». Саме тоді Йожеф Сабо обіцяв поставити пам’ятник. Якщо би ми були фізично не готові, то не змогли б досягти позитивного результату у матчі з «Шахтарем».

Ми також зіграли унічию з київським «Динамо». Вважаю, що найголовніше для тренера вміння знайти родзинку. Подібне дано не кожному. Врешті – решт, будь – який тренер прагне до цього. Гадаю, що нашому тренерові Вадиму Зайцю вдалося знайти так звану «золоту середину», бо ми показуємо непоганий результат. Хоча після поразки від «Кримтеплиці» у Вадима Зайця були претензії щодо гри в обороні. Погано ми зіграли. Дай Боже, щоби це була найгірша наша гра.

- Чи є у Вас бажання після завершення кар’єри гравця стати тренером ?  

- Зараз я хочу грати у футбол. Мене звела доля з відомим футболістом Андрієм Аненковим, який пограв у київському «Динамо». Він мені сказав: «Вадиме, грай у поки тобі дозволяє здоров'я». Зрозуміло, що виступати у другій лізі вже не хочеться. Хоча є у виключення. Ось у «Сумах» грає Олег Котелюх. Він збирався закінчувати виступи, але потім ще пограти. Олег каже, що отримає задоволення від футболу. Наш тренер Вадим Заяць каже, що ми, насамперед, повинні мати задоволення від того, що робимо на футбольному полі.  

А якщо хочеться стати тренером, то тобі одразу не довірять сильну команду. Хоча, наприклад, Сергію Ковальцю у житті пощастило. Він був у «Борисфені», а потім потрапив у «Металіст». Сергій працює у командах, де є стабільне фінансування. Він людина з іменем, але поки що на тренерській ниві нічого не виграв. Звісно, що я не хочу образити Ковальця. Дай Боже, щоби було якомога тренерів, яким щастить. На жаль, часто трапляється, що у команди відсутні гроші, футболісти не мають належних умов для тренувань. У таких умовах працювати важко.

- Перша Ваша професійна команда «Верес» (Рівне) у першості України вже не виступає…

- На жаль, там футбол помирає. У Рівненській області відбуваються чемпіонати світу та Європи зі спідвею. На думку керівників, у області повинен розвиватися один вид спорту. Не у кожному місті відбуваються представницькі міжнародні змагання. У Рівне приїжджають іноземні гості, заселяються готелі. На жаль, коли «Верес» виступав у другій лізі, то на нього матчі ходило мало людей. Це означає, що футбол їм не дуже потрібен. Дійсно, керівники не хочуть вкладати кошти, однак якщо зібрався повний стадіон, то не виключаю того, щоби гроші на футбол знайшлися. У Чернівцях і раніше люди ходили на футбол. Пригадую те, як «Борисфен» грав на Буковині матч Кубку України. Переконався, що тут люблять футбол. У такій ситуації може знайтися бізнесмен, який допоможе команді. У Рівному, на жаль, футбол зараз не користується популярністю. На відміну від сусіднього Луцька. Хлопці часто кажуть, що краще поїдуть до Луцька та побачать матчі вищого дивізіону. Це неправильно. Треба любити команду свого міста.

- Яке враження склалося у Вас від наших Чернівців ?  

- Я живу неподалік вулиці Кобилянської. Чернівці – дуже гарне місто. Складається враження, що перебуваєш закордоном. У «Борисфена» не було великих грошей, тому ми вирушали на збори в Мукачеве, Ужгород. А коли команда стала трохи багатшою, то вдалося побувати в Угорщині. У Чернівцях також є багато старовинних будинків. Моїй дружині також подобаються Чернівці. Тут усюди затишно, чисто. Мені завжди приємно пройтися вулицями міста.

  - Розкажіть про свою родину…

- Ще коли виступав у «Борисфені», то познайомився з майбутньою дружиною. Нашому синові Владиславу 8 років. Моя родина мешкає у Борисполі. Спочатку син ходив у школу в Донецьку, а потім у Маріуполі. На жаль, зараз мої рідні не зі мною, бо син вчиться у школі. А йому необхідно звикати до колективу. Вже влітку родина приїде до мене.

- Ви б хотіли, щоби Владислав став футболістом ?

- У Маріуполі є дуже хороша школа, пристойний манеж. Президент «Іллічівця» Володимир Бойко дуже багато робить для футболу. Там дітей 5 – 6 років вже набирають у групи. Син також ходив на заняття. Я не можу сказати те, що він сильно виділявся. Владислав непогано працює з м’ячем, але грати у футбол він поки що боїться. Я ж пройшов школу дворового футболу. Я народився у селі, і ми з 5 років бачили лише м’яча. У Дніпропетровську, Маріуполі дітей 5 – 6 років дітей вже підключають до занять футболом. Ми ж були самоучками. Зрештою, я би хотів грати у футбол. Дані для цього у нього є. І все ж, заставляти його займатися футболом не буду.  

У Борисполі набиратимуть першу групу з хлопців, яким виповнилося 8-9 років. А ось у Маріуполі, як я вже казав, діти потрапляють у футбол у 5 – річному віці. Звісно, що до 8 років вони вже матимуть якесь бачення футболу. Мені буде легше, що на Київщині групу набиратиме Роман Литовчак, з яким ми разом виходили на футбольне поле. На жаль, у нього була травма. І все ж, Роман продовжує грати у обласній першості . Тренерові Степану Матвіїву, який працював у донецькому «Металурзі» та з Рябоконем у ФК «Львів» вдалося зібрати непогану команду та грати у змаганнях Київщини. Бізнесмен, який любить футбол, створив свій колектив та запросив у нього Матвіїва.

«Без надії немає змісту виходити на футбольне поле»

- У Вас є бажання знову виступати у Премєр – лізі ?

- Я не вважаю себе ветераном. Деякі хлопці, які грали зі мною, ще продовжують виступати на професійному рівні. Серед них – брати Стояни, Котелюх, Бідненко. На жаль, багато футболістів завершили кар’єру. У нас часто на гравців, яким за тридцять, вже не розраховують. А стається так, що футболіст після тридцяти починає грати ще краще. Візьмемо для прикладу Руслана Гунчака. Якщо людина так грає, то у нього будуть запрошення з інших клубів. Гунчак, як і Степан Маковійчук є лідером чернівецької команди. Цих футболістів дуже поважають у команді. Хочеться того, щоби лідери залишилися у «Буковині». 

Я ж не досяг такого віку, коли не треба грати у футбол. Коли відчую, що вже не можу грати, то краще завершу кар’єру гравця. Зараз я відчуваю у собі сили продовжувати виступати на високому рівні. Звісно, що є футболісти швидші за мене, однак із роками розпочинаєш діяти на футбольному полі розумніше. Тут вже питання і іншому: які у мене будуть запрошення… Будь – який футболіст повинен знайти свого тренера. Кожен фахівець набиратиме виконавців під свою тактику. Зараз важко знайти команду, бо будь – який тренер запрошує , так би мовити, «своїх» футболістів. Наставник знаєте, що у разі відсутності результату, його можуть звільнити через 3-4 гри. Зрештою, треба завжди сподіватися на прогрес у своїй футбольній кар’єрі. Вважаю, що без надії немає сенсу виходити на футбольне поле.

- Вадиме, чи було несподіванкою те, що Вам довірили капітанську пов'язку «Буковини»?

- Звичайно, я цього не очікував, бо тільки прийшов у «Буковину». Звісно, мені довірили роль капітана через те, що я був найстаршим серед гравців. Може і хтось образився, що я у відсутності Гунчака став капітаном «Буковини». Однак, тренер сказав, що чернівецьку команду на поле виводити мені. Мені вже судилося бути капітаном у «Борисфені», «Металурзі» та «Іллічівці».

Зрозуміло, що нам прикро було програвати «Кримтеплиці». На жаль, ми засмутили наших уболівальників. Ми не програвали тривалий час, а тут поступилися – 1:3. Програла уся команда, однак кожен футболіст у кримській невдачі повинен звинувачувати, насамперед, себе. Якщо команда пропустила три голи, значить я зіграв погано.

Наш тренер Вадим Заяць каже, що нам треба якнайшвидше забути гру з «Кримтеплицею», бо на «Буковину» очікує наступний матч – з армянським «Титаном». У першому колі «Титан» зумів обіграти чернівчан із рахунком 1:0. Зараз же ми налаштовуємося лише на перемогу. Тим більше, що гратиму є у святковий для себе день. До речі, у свій день народження, напевно, виступатиму вперше. Хоча моя футбольна кар’єра триває вже багато років.

- У Чернівцях зараз відбувається виставка «Буковинському футболу – 110 років». Ви б не хотіли ознайомитися з історією нашої команди ?

- Я із задоволенням відвідаю цю виставку. Мені буде цікаво дізнатися побільше про команду, у якій граю. «Буковина» має велику історію. Вболівальників також необхідно запросити на цю виставку. Зрозуміло, що запам’ятати все, що буде на виставці важко, однак щось для люди з неї візьмуть. Буковинські шанувальники футболу також зможуть порівняти те, як грали у різні часи. У Чернівцях я не буду перебувати все життя. Я живу в іншому місті. Однак, хочу обов’язково запам’ятати щось з історії буковинського футболу.


- Щоби Ви хотіли побажати вболівальникам «Буковини»?

- Ми ніколи не забуваємо шанувальників буковинського футболу. Наші футболісти знаходять можливість поспілкуватися з ними після матчів. Вболівальники переживають за нас. Звісно, вони хочуть того, щоби «Буковина» перемагала якомога частіше. Чернівецька команда прагнутиме здобувати очки та показувати видовищний футбол. У нас також є надія, що буковинські вболівальники знову встановлять рекорд відвідуваності домашніх матчів нашої команди. 

Вадим МЕЛЬНИК народився 16 травня 1980 року в селі Немовичі Сарненського району Рівненської області. 

Зріст - 186

Вага - 85


Виступи на професійному рівні:

1997/1998 – «Верес» (Рівне) – 23 (1)

1998/1999 – «Верес» (Рівне) – 13 (1)

«Борисфен» (Бориспіль) – 12 (1)

1999/2000 – «Борисфен» (Бориспіль) – 25 (11)

2000/2001 – «Борисфен» (Бориспіль) – 33 (2)

2001/2002 – «Борисфен» (Бориспіль) – 34 (6)

2002/2003 – «Борисфен» (Бориспіль) – 33 (6)

«Борисфен – 2» (Бориспіль) – 1 (1)

2003/2004 – «Борисфен» (Бориспіль) – 28 (4)

2004/2005 – «Борисфен» (Бориспіль) – 19 (3)

«Металург» (Донецьк) – 8

2005/2006 – «Металург» (Донецьк) – 13 (1)

«Таврія» (Сімферополь) – 10 (1)

2006/2007 – «Металург» (Донецьк) – 17

2007/2008 – «Металург» (Донецьк) – 5

«Іллічівець» (Маріуполь) – 19

2008/2009 – «Іллічівець» (Маріуполь) – 21 (2)

2009/2010 – «Іллічівець» (Маріуполь) – 30 (4)

2010/2011 – «Іллічівець» (Маріуполь) - 16

Досягнення:


Срібний призер першості України - 1998/1999 (друга ліга, група "А")

Чемпіон України - 1999/2000 (друга ліга, група "Б")

Срібний призер першості України - 2002/2003 (перша ліга)

Бронзовий призер чемпіонату України - 2004/2005

Чемпіон України - 2007/2008 (перша ліга)

Анкета гравця

Сімейний стан: одружений. Син Владислав (2002 року народження)

Ким хотіли бути в дитинстві: футболістом

За яку команду вболівали в дитинстві: «Верес» (Рівне)

Улюблений іноземний клуб: «Реал»

Улюблена музика: ретро 80- х

Улюблений фільм: «Любов і голуби»

Улюблена страва: борщ

Улюблений напій: квас

Хобі: більярд

Улюблена ТБ – програма: «НТВ – Футбол»

 

Олексій МАМЧУК, БукІнфо (с)

 

Фото Романа Ковальчука 


 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації