ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 


Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  АРМІЯ   >>> 6 Листопада 2020

Розмова з буковинським волонтером із позивним "Бєшений", якому бійці за життя встановили пам’ятник

НАШІ ГЕРОЇ / 

Він хотів піти добровольцем на війну. Після другого мікроінсульту лікарі сказали: “Не можна”. Відновлювався з допомогою церковних дзвонів, силу яких знав раніше, бо разом з татом довгі роки був дзвонарем у Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях. Ігор каже, дзвони лікують. Йти воювати відмовляли й хлопці з передової, на яку він, Ігор Гостюк, почав їздити з 2014 року як волонтер: “Буде більше користі, як возитимеш їжу”, а тоді з цим сутужно було.

 

Та війна його не відпустила, бо справжнє волонтерство – це не “відосики” в інтернеті: “Приїхав, привіз пару коробок, пофоткався і виклав у Фейсбук”. Це те, про що Ігор розповідає далі в цьому інтерв”ю, на яке, до речі, не дуже погоджувався. Бо не публічний, не треться об владні кабінети, не любить піар.

 

Самотній вовк, який за 7 років знає кожну стежку на передній лінії вогню, куди під снайперським прицілом та важкою артою доставляв усе, чого потребує фронт. Словом, “Бєшений”, як назвали його бійці. За цю одержимість, совість і порядність бійці встановили пам”ятник Ігорю Гостюку. Єдиний пам’ятник волонтеру в Україні! Але ви не знайдете про це жодної інформації в Гуглі, бо на час відкриття його у райцентрі Кельменці не було мікрофонів-диктофонів. Місцеві журналісти на подію не прийшли, а чернівецькі так далеко за сенсаціями не їздять. А сам Ігор про це нікому не розповідав. Донині…


– У 2014 році багато хто відчув себе причетним і почав їздити на схід. Як Ви стали волонтером?

– На самому початку війни до мене звернувся знайомий і каже: “Ігор, мій малий зараз на фронті, він дзвонив і розповідав, що хлопці не мають що їсти. Ти міг би допомогти?”. Наступного дня ми з дружиною поїхали на базар, закупили різних консервів, крупів, вермішелі, багато чого іншого, я передав другові і він повіз на передову. Наступного разу купив ще більше продуктів, привіз до нього додому, ми почали вантажити у машину його і мій вантаж, а він не вміщується. Тоді я запропонував повантажити у мій бус і разом відвезти на передову. Так я вперше поїхав на фронт.
 
Коли приїхав під Маріуполь і побачив голодних 20-23-річних дітей в полі, був шокований. Хлопці хто в чому одягнутий: в тонких светрах, спортивних штанях, дехто в гумових шльопанцях, неголені, змучені. Більшість з них на передову поїхала прямо з Майдану. У них не було взагалі їжі, раз на тиждень привозили у старих бочках воду і все. Я ходив як чумний, не міг повірити, що таке може бути в армії у 21 столітті. Пам”ятаю, ми зварили тоді кашу, борщ, відкрили тушонки, хлопці їдять, всі радіють і тут з”являється хлопчина з іншої позиції й каже: “О, вам їсти привезли, а ми вже три дні нічого не їли”.
 
Ми розпитали де їхня позиція і частину продуктів завезли ще й туди. Бійці зустріли, перезавантажили продукти на БТР і я чув, як вони говорили по рації “Викидай їжу з БТРів, наші підберуть”. Після цієї поїздки мене переламало. Я приїхав додому і сказав дружині “Ми не багаті, але й не бідні. Давай всі наші доходи за червень віддамо на армію”. В той час у нас нормальні доходи були: свій магазин, інший бізнес. Упродовж червня 2014 року я за власні кошти купляв продукти, іншу провізію і чотири рази їхав на передову. А потім пішло-поїхало…

– Скільки було таких поїздок?

– Я не займався статистикою. І гроші не рахував. Тоді було інше мірило мого життя. Дзвонить якось друг Едік, якого давно не бачив, і каже: “Ігор, наші пацани казали, що ти їжу возиш на фронт. А нам можеш привезти?” Я здивувався, знав, що він дома, але Едуард повідомив, що вже три місяці воює під Слов”янськом. Він розповів, що їх там багато, є наші, чернівецькі хлопці, з 80-ої бригади. Я закупив продукти, завантажив бус і рушив у дорогу.
 
Добиратись на позицію було складно, я не знав дороги, тому їхав за орієнтуванням бійців. Вони мене на місці зустріли, прикрили КАМазом і БТРами і я заїхав на їхні позиції. Розвантажили бус, наготували їсти. Хлопці з голоду змітали все, що бачили. Особливо хотіли пити, бо то було літо, спека, а терористи вивели з ладу насосну станцію каналу “Сіверський Донець-Донбас”, позбавивши Слов”янськ і прилеглі села води. Я згадав, що під Ізюмом з одного місця виїжджала водовозка з питною водою, позбирав де міг пляшки і рванув туди, а це приблизно 200 км. Набрав води, але на позиції вже не заїжджав, а залишив пляшки у канаві, звідки їх забрали хлопці.
 
Це був страшний час. Я не встигав додому доїхати, як мені звідусіль дзвонили з окопів і просили привезти їжу, воду. Я вилучав гроші з бізнесу, завантажував бус і їхав. Зупинитись я вже не міг, сказати, що більше не їду – теж.

– Ваша волонтерська організація “Катарсис” відома по всій Україні? Як створювалась? І чому “Катарсис”?

– Чому “Катарсис”? Спочатку ми з іншими волонтерами шукали одне одного, узгоджували дії, хто куди їде, що везе, збирались разом, невдовзі навколо мене виникла чимала група однодумців, які чітко взаємодіяли між собою. Одного разу хлопці кажуть мені: “Давай створимо з числа наших волонтерську організацію”. Я один був проти, сам не знаю чого. Ми сіли серед ящиків, мішків з картоплею, банками і коробками на території моєї фірми, тоді це вже був склад АТО, і мене пацани дотиснули. Почали думати як назвати організацію. Ті варіанти, які я пропонував, не підходили, вони були абсурдні і не пройшли б ні через Мін”юст, ні зі іншими критеріями. Я ж брутальний, мене несло на креативи: “Кастрація”, “Вішак для москалика” і ще всяка бредятіна. Хлопці теж не могли нічого путнього придумати.
 
Виручила дружина Анжела, вона закінчила ін”яз і підійшла до назви прагматично – запропонувала назвати “Катарсис” (підняття, очищення, що виникає при пересиленні труднощів). Всі підтримали і таким чином народилась назва нашої організації, до якої доєднались волонтери м. Могильов-Подільський, з якими ми тісно співпрацювали. Слово “Катарсис” невдовзі з”явилось на кожному нашому автомобілі. Хлопці з АТО виготовили емблему. В її основу лягло фото, зроблене в Дебальцевому під час однієї з моїх поїздок. Було це так. Я добрався до обумовленого місця і зупинився, бо за якихось 500 метрів від мене стояли сєпари. Їхати далі не можна було, щоб не спалити позиції хлопців, які чекали на мене. Я знав, що у них не було ні їжі, ні води. Тоді я вирішив переносити продукти в рюкзаку, пробираючись безшумно полем вздовж шанця.
 
Таким чином перетягав усе, що було в бусі, а це, на хвилиночку, до 35-40 кг ваги на плечах, плюс автомат, плюс бронежилет. За ніч я встигав три рази змотатись туди і назад. Ось тоді хлопці з позицій й сфотографували мене, завантаженого по зав”язку, і на основі цього фото харківський волонтер, художник Володимир Чумак виготував емблему: гори, вгорі сонце і волонтер йде нагору з набитим продуктами рюкзаком…

– Ваш кабінет нагадує музей з військовими раритетами. Подарунки з фронту?

– Так. Виготовляли їх на передовій, вручали переважно тут, у Чернівцях, хлопці з нашої 80-ої бригади, іноді на фронті, коли я привозив допомогу. Це поштучні речі, деякі з них – в єдиному екземплярі. Ось цей особистий подарунок, виготовлений з ящиків з-під “Граду”, на якому написано “Ніхто, крім нас. Бєшеному!”, хлопці виготовили в Широкиному, а вручили мені дома. А ось цей “снаряд” з надписом “Піт артилериста береже кров десанту” зроблений в Станиці Луганській. Таких сувенірів на передовій було виготовлено три, один у 2017 році подарували мені бійці 80 бригади у військовій частині перед строєм. Ця річ, викладена гільзами на дерев”яній основі, також дорога моєму серцю, як і всі інші, бо не дома робились, а в окопах: на колінах, при свічках, підручними засобами. Є й інші, але я не виставляю напоказ. 
 
Мені айдарівці з першого складу подарували ніж бойовика Мозгового, якого зачистили у 2015 році. Ніж – як символ того, що всі, хто піде війною проти України, від війни і загине. Я дав гривню за ніж, так має бути. А шашку того виродка, якою він хизувався, подарували одному генералу. І найдорожча пам”ять – це собака мого друга Андрія Захарова, який у 2016- му в Авдіївці підірвався на розтяжці. Захар – росіянин, був круглим сиротою, виховувався в інтернаті. Ми дружили з ним, це золота людина. Собаку Мальвіну, з якою він був на фронті, привезли разом з тілом і я забрав до її себе. На жаль, вона важко захворіла і два місяці тому померла. Це була єдина пам”ять про нашого Захарчика…

– Хто Вас охрестив “Бєшеним”?

– Хлопці на фронті. Вперше почув таке про себе влітку 2014 року в Слов”янську, куди привозив їжу добровольцям. Там така заруба була за місто, воно стало епіцентром подій в боротьбі за Україну. З квітня по липень 2014 року в зоні конфлікту через обстріли муха не пролітала. Я добирався полями-лісами, вночі, без фар, не знаючи місцевості і якимось дивом потрапляв до них. В тому Слов”янську я ніколи не був, толком на карті не знав де воно знаходиться. Наші бійці самі були в шоці, коли я перший раз заїхав на їхні позиції, але неймовірно зраділи, побачивши повний бус продуктів. Там мене й прозвали “Бєшеним”.

Ніхто ніколи не знав, що зі мною траплялось в дорозі. Під час однієї поїздки в моєму бусі осколок зайшов через лобове скло і вийшов через задні двері. У машині отака дірка була на задньому сидінні. По мені снайпер на ходу двічі змазав, простріливши два задніх вікна, було раз, що в колесо осколок залетів. У 2014 році під Дебальцевим я потрапив під такий мінометний обстріл, що думав: кінець. З буса ящики з макаронами падають, бараболя з мішків розсипається, з причепа потрохи висять, я піддоном б”юся, швидше не можу їхати, і сам розумію, що якщо вже з причепа все летить, то й я піду туди ж. Нічого, прорвався, я ж “Бєшений”!

Потім вже по всій лінії фронту називали мене так, наче змовились. Багато хто досі навіть не знає мого імені. Але це не важливо. В той час брались до уваги справи. Уявіть собі, 6 поїздок в місяць на фронт у Дебальцеве, а це щоразу понад 7 тонн продуктів на “Спринтері” з причепом… Я не знаю більше таких людей, хоч волонтери їздили на передову в той час дуже часто. Я не встигав відновлюватись. Приїжджав ввечері, падав у ліжко і ранком о 7 знову в дорогу. Не раз було так, що і за кермом засинав, і з машини вийти не міг, бо не чув ніг. Але в голові було одне: “А як їм там? А ті й ті сидять без продуктів”, постачання ж не було ніякого. Бувало, заїжджаю до хлопців, а дехто дивується: “А це хто такий, звідки взявся і чому без супроводу? А, та це “Бєшений”, він тут всі стежки знає, йому не потрібен супровід”.

– Кому б Ви подякували за допомогу “Катарсису” споряджати бус на фронт?

– Таких доброчинців дуже багато. Це Світлана та Ігор Галушкіни, які дуже багато допомогли фронту і грошима, і закупівлею продуктів та доставкою їх від доброчинців з усіх кінців області. Ця сім”я майже два роки день і ніч працювала на армію. Це волонтер Роман Андріїшин, який досі в команді, не втомився і підставляє плече за потреби. Це працівниця ЧНУ Інна Сохацька, яка разом з іншими волонтерами плете маскувальні сітки для наших захисників.
 
Лише за 2017 рік я забрав і відвіз на фронт понад 500 сіток, різних за розмірами та кольорами: то “брудний сніг”, то “зелена трава”, то “чорнозем”. До речі, наша чернівецька маскувальна сітка “Кікімора” два роки підряд тримала перше місце, її з нуля придумав наш волонтер Андрій Бекета. З великою вдячністю згадую скромного вчителя із села Клішківці на Хотинщині Василя Марчука, який вигодував для армії кабанчика вагою понад 200 кілограмів. 20 відер м”яса було замариновано на шашлик, я їх наступного дня доставив на передову, решта ми закоптили і разом з паном Василем відвезли на фронт наступного разу.
 
Доземний уклін багатьом навчальним закладам області та їхнім директоркам, які одягали фартушки і разом з вчителями та діточками кришили салати, замішували тісто, випікали здобу, крутили голубці…. усе для фронту. Прізвища усіх педагогів неможливо перелічити. Величезне спасибі хірургові ЛШМД у Чернівцях Олександру Карлійчуку за допомогу фронту грошима, медикаментами, консультаціями та лікуванням поранених бійців. За сім років таких доброчинців було безліч. Хто привозив подушки й ковдри, куртки і термобілизну, аби солдати не мерзли, хто доставляв продукти, навіть не повідомляючи імені.
 
Одного разу такий добродій завіз понад 3 тонни риби, з яких ми виготовили тушонки для передової. Знаєте, кажуть, що війна – це погано. Так, погано, але з іншого боку вона показала хто є хто. До 2014 року у мене було дуже багато друзів, частина з яких відійшла, бо розділила нас за поглядами на війну.

– Чого зараз найбільше потребують на передовій?

– Транспорт потрібен. Зараз на передовій 12 “живих” машин, які ми закупили і постійно підхарчовуємо запчастинами, ремонтуємо. Лише за 2017 рік волонтерами організації “Катарсис” (а це Чернівці та Могильов-Подільський) відремонтовано й доставлено на передову 11 машин. У нас і зараз багато техніки “на руках”, ми не припиняємо робити цю справу. Багато автівок (26 чи 27), які ми купили за свої гроші, пропало на війні. Я зараз латаю автомобіль “Ренжовер”, який пригнав з передової. Хочу до 20 жовтня поміняти в машині мотор, коробку і все, що потрібно, й віддати хлопцям. Я її притягнув додому з мертвим двигуном і коробкою. Цю машину 5 років тому придбала наша волонтерська організація “Катарсис”, вона весь цей час “служила” в АТО. Машина круто нам обходиться, її бюджет майже 40 тисяч. Хлопці потребують також запчастин для техніки, проводок для освітлення, масел, ланцюгів для бензопил, самих бензопил, скобів, цвяхів, дошок і найголовніше – уваги, що про них не забули. Навіть якби я приїхав до них без нічого, вони були б раді. Ось я вчора говорив з одним комбатом і кажу, що нічого зібрати з продуктів не можу, везу вам відремонтовану машину, а він у відповідь: “Нічого не говори, я був дома недавно, все бачив. Наші й так не розуміють, як ти це тягнеш”.

– На відміну від інших, у соцмережах немає жодних Ваших фото чи відео з передової. Чому?

– Мені не цікаво, щоб мої фото з передової були у фейсбуці. Я категорично проти фейсбучних понтів. По-перше, Міністерством оборони заборонено фотографувати місця перебування на передовій. Вважаю, що деяким журналістам, особливо з Інтеру, потрібно камери розбивати на голові, бо вони реально здають секретні позиції. Я з перших днів на фронті, було всяке, але я про це не трубив на увесь фейсбук. Намагаюсь брати з собою мінімум людей, а частіше їду сам, для мене головне – привезти якомога більше продуктів та іншого на передову. Бо бачив деяких, які називають себе волонтерами: в “Спринтері” 12 людей і 10 коробочок, зате повний салон теле- та фотокамер, цирк на дроті. Вибачте, але війна – це не екскурсія, і піар на фронті – не волонтерство.

Іноді волонтери наносять серйозної шкоди і армії, і військовим. Один такий випадок трапився на початку війни. Нашого земляка, який 11 місяців безвилазно виконував особливу місію на крайній позиції в Красногорівці, у фейсбуці “засвітили” чернівецькі волонтери. Вони побували на позиціях, а потім вирішили попіаритись на його славі. Сусіди побачили і показали відео мамі цього спецпризначенця, якій він дзвонив і казав: “Ми хати людям будуємо у Київській області”. А ця мама, Божа душа, з 2014 року випікала для “діточок на війні” калачі, дуже смачні завиванці, пиріжки. Ми їй привозили муку, олію, все, що треба, а вона пекла на дровах домашню здобу, яку волонтери “Катарсису” везли на фронт. Побачивши відео, мама схопилась за серце, подзвонила мені і крізь сльози каже: “Ігор, ти мені брехав, я так тобі, дитино, вірила, а ти мені, виходить, весь час брехав”. Що я відчував у ту мить, лише я один знаю. Набрав сина і питаю, як це трапилось. А він каже, що приїхали волонтери, фотографувались, знімали відео і ми з ними чітко домовились, що зйомки – винятково для домашнього архіву, в інтернет не потраплять. Я себе почував перед мамою останньою мерзотою. Так, я казав неправду, але це робилось для того, щоб мама спокійно жила у свої 70 років і не переживала за сина. А цей Толя був крутезним воякою, давав жару сєпарам, він та інші хлопці виконували серйозні завдання в тилу ворога і їх ніяк не можна було “світити”. 

– Чи можна сказати, що зараз українська армія сильна і професійна?

– Наша армія зараз дуже сильна і професійна.Якщо порівняти її 2014-2015 роками і тепер, то різниця разюча. Це не тапочки гумові, спортивна форма і джинсова куртка з дошитими кишенями для розгрузки на початку війни. Наші солдати відповідно одягнуті, нагодовані. У нас биті хлопці, воїни з великим стажем війни. Наприклад, бійці нашої 80-ої бригади з Чернівців на Миколаївському полігоні проходили спільні навчання з французами. Розумієте? Французи вчаться військовій справі у наших бійців! Німці, американці у Яворові – також переймають деякі навички війни. У світі вже визнали, що найпотужніша і найпрофесійніша армія у світі – українська. У нас під Дебальцевим у 2015 в бою три хлопці відбивали танкову атаку. Билися як леви, з двох рук кидали гранати.. Ми потім ходили вимірювати відстань, бо повірили не могли, що можна з двох рук кидати так далеко гранати. Той вояка – простий чоловік років 50, до війни працював слюсарем в тракторній бригаді, ніяких бойових чи спортивних навиків не мав.

Такий героїзм проявляв кожний, на початку війни у бійців зашкалював адреналін. Хлопці не спали по 3-4 доби, цінності, рівень патріотизму були іншими. Фронтова дружба – теж. Щоб ви зрозуміли, наведу приклад. На одній з позицій служили двоє артилеристів, обслуговували гармату 152 калібру. Дідові за 60, а його напарнику 19 років. Коли хлопець простудився й зліг з температурою, старший дзвонив кому лише міг, до мене додзвонився і благав купити ліки. Я тоді якраз доїжджав на передову, заїхав до аптеки і закупив все, що треба було. Той боєць так дякував, він за тією дитинкою доглядав, як за своєю. Потім сталася біда з дідом, його поранило, але він відмовився від госпіталю, бо не міг залишити самого молодого бійця. То його прооперували прямо в бліндажі і він залишився на позиції. Бачили б ви як вже цей хлопчина за ним доглядав, мив і обтирав йому ноги, переодягав, годував… Розумієте, оце справжнє…Я це бачив на свої очі.

– Якщо вже зайшлося про справжність на війні, то хто вони, ті справжні, очима Ігоря Гостюка?

– Коли я бачу у фейсбуці фотографії деяких захисників, обвішаних медалями, які найдужче кричать “Я воював”, а я знаю, що вони стояли на третій лінії і навіть не чули як стріляють, мене це обурює. Бо ті, справжні, які пройшли пекло війни, на очах яких гинули їхні друзі, не кричать де треба й не треба що воювали, вони живуть тихим, скромним життям і ніхто про них не знає. У Чернівцях та й в області є багато людей, які найвищих нагород заслуговують, але вони в тіні. Бо справжні не потребують піару і цяцьок на грудях. Вони пройшли таке пекло, що навіть уявити важко. Є люди, прізвища яких я не маю права називати й сьогодні. У нас немає спільних фотографій, їхні сім”ї не мають сторінок у фейсбуці. Це легенди, від яких іноді залежало життя тисячі бійців. Про їхню місію ніхто не знає дома, вони не ходять на публічні тусовки, а якщо ходять, то стоять збоку, щоб не потрапити в теле- чи фотокамери. Ніде ніхто ніколи не побачить їхніх фотографій у формі, їх не чути, не видно, але те, що вони роблять, – сила. Я бачив матеріали, це і колони техніки зірвані, й інші військові операції…

Ми дружимо з багатьма сім”ями, спілкуємось за зачиненими дверима у дуже вузькому колі. Коли вони чують про “подвиги” деяких атовців, які розповідають про себе надумані легенди, кулаки стискаються. Я обурююсь чому вони не реагують, а хлопці кажуть: “Та ну їх. Ми там боролись, а тут боротись не хочемо”.

– Дехто каже, що справедливих командирів на цій війні немає. Ви зустрічали на позиціях генералів Кульчицьких?

– Неправда, що немає. Я бачив рядових полковників, які з підлеглими не лише кашу їли з одного казанка, а й усю чорнову роботу спільно виконували. Я кажу про колишнього командира 128 бригади, прізвище, даруйте, без погодження не маю права називати. Коли я копав з хлопцями бліндаж, то не знав, що один із них – командир. Це людина-легенда, він за кожного підлеглого горло перегризе. Одного разу я заїжджав до них на територію і на підйомі забуксував. А він в цей час їхав “Джипом”, побачивши мене, зупинився, дістав з багажника канат, кинув собі на крюк і витягнув. По-доброму посварив мене: “Ти можеш вантажити машину так, щоб вона могла сама їхати й не вмирала?”. Я йому відповів: “Ні, товаришу полковник, не можу”. Я й справді не міг возити на фронт по 10 коробочок, як це дехто робить. На передовій я зустрічав чимало інших порядних командирів, які були бійцям, мов за батька рідного.
 
Є такі комбати, які першими підуть в бій, а пацанів не пустять. В Красногорівці був випадок, ми сіли о першій ночі вечеряти, а тут по рації повідомили, що сєпар лізе. Командир хлопцям наказує прикривати його, вискакує на вулицю і на БТРі починає відпрацьовувати. Коли все закінчилось, я питаю його: “Командир, а чого так?” А він каже: ” Я за кожного відповідаю, не дай Бог що, як потім мамі в очі дивитися? Я взяв 100 чоловік з дому, 100 чоловік повинен повернути”. Я бачив багатьох командирів, які вважають, що головний на полі бою – солдат.

– Війна і горілка. Чи поменшало “аватарів” на передовій?

– В рази менше п”яних стало проти перших 2-3 років війни. Любителі випивки на фронт потрапляли переважно під час мобілізацій, тоді в комісаріатах брали абикого, навіть тих, хто вже спився на гражданці. Було багато таких, що пияками ставали через стреси вже на війні. “Аватарів”, або як їх ще називають “500”- их, не візьмеш у бій, не поставиш на нічне чергування, їм не можна зброю до рук давати. Бо ж і його можуть вбити, й інші можуть загинути. Ситуація на фронті змінилась тоді, коли почали карати за пияцтво. Раніше за це діло пияків штрафували на 1300 грн, тепер – на понад 7 тисяч. Командування порозумнішало, вже ніхто не замовчує і не покриває ці факти, бо переконались, що боєць, який випив, – це мертвий боєць. Тому багатьох контрактників просто звільнили.
 
Я теж, як волонтер, поділив людей. Якщо бачив, що привіз на передову допомогу, а воно пропилося-прогульбанилося, на позиціях п”яні вояки шпортаються і нічого не цінують, ноги моєї там більше не було. Бо якщо на пійло гроші є, то знайдуться на ковбасу, шампунь чи каву. Мені може останню гривню віддає бабця для солдатика, який захищає кордони, а тут таке ставлення… Я на рахунок цього став дуже прикрий.

– Розкажіть про найтяжчі моменти на війні за ці 7 років

– Найтяжчі – це втрата пацанів. Коли ти приїжджаєш на позиції і чуєш: того немає, того вбили, а ти з ними ще тиждень тому вечеряв за столом, розглядав фото діточок, якими вони хвалилися, слухав фронтові історії, а тут тобі кажуть: нема, загинули…Коли машина з 200-им перетинає міст через Дністер в Атаках, а дружини й діти непритомніють у тебе на очах і їхні зойки випікають душу. Коли мами на цвинтарі рвуться услід за синами лягти у могилу…Оце найтяжче. Щоб належним чином вшановувати загиблих героїв, ми усім складом волонтерської організації “Катарсис” прийняли рішення зустрічати тіла наших захисників при в”їзді у нашу область – в селі Атаки . Я багато їздив і бачив, що так робилося в інших містах. Потім до нас приєднались інші волонтери.

На початку війни мені й самому довелось багато 200-х перевозити у різні місця України. Було так, що розвозячи загиблих з фронту, засипав за кермом, бо не витримували очі. Одного разу не міг дотягнути до потрібного місця і змушений був лягти прямо в машині, у якій перевозив п”ятьох 200-х. Я був битий батьком одного із загиблих хлопців у Львівській області, коли привіз його сина на подвір”я. Тато в стані афекту кинувся на мене, молотив кулаками з усієї сили, а я руки назад склепив за спиною і мовчки терпів побої. Що я міг сказати йому? Що я всього-на-всього волонтер, який і цю важку місію добровільно взяв на себе… Якщо хтось думає, що я ображений на батька, то помиляється. Розумію його, бо бачив, що з ним творилось. Я, старший чоловік, привожу йому на подвір”я дитину – 21 рік… Що той тато міг думати?

– Ви дуже скромна людина, ніхто не бачив у Вас на грудях нагород, хоч зробили для фронту чимало…

– Моя головна нагорода – це те, що зроблено для фронту. І те, що Бог та мої ангели ці 7 років оберігали мене. Цяцьки на грудях – то не моє. Особливо після одного випадку, коли мене подавали на державну нагороду – орден Богдана Хмельницького. Я навіть не знав про це. Дізнався коли викликали в СБУ м. Краматорська і сказали, що подання було аж двічі від головлікаря лікарні міста Артемівськ. Це було після того, як я з Дебальцевого вивозив бусом поранених. Уявляєте, сидить переді мною такий собі пихатий дядя з потрійним підборіддям і починає допитувати: як я там опинився, з якою метою був, що робив і розповідати мені, що я не мав права туди їхати. Я слухав його і мене розривало.

Як я там опинився? А так й опинився. Привіз машину з продуктами хлопцям і бачу, що з Дебальцевого не встигають вивозити поранених. Я рвонув туди разом з іншими. Скількох поранених вивіз, не рахував. В голові було одне: поїхати, доставити, вижити. Там, до речі, познайомився з волонтером, нашим земляком В’ячеславом Чабаном, який весь Майдан пройшов з синами. Побачивши мою чорну від кіптяви машину, Славік почав розпитувати чого вона в такому стані. Хлопці пояснили, що я всю ніч 300-х з дебальцевського пекла вивозив. Там тоді таке творилось, доки цигарку скуриш, 5-6 прильотів 122-ки прилітало. То був жах, особливо в листопаді -лютому. Те саме було й в серпні, коли заходили в Дебальцеве, не встигали 200-х вивозити. Вантажили в що попало і як попало, щоб тільки не залишати своїх на полі бою. Що я мав пояснювати цьому кабінетному есбеушнику, який колупав мене, що я там робив?

Після цього я сказав, щоб більше мене не чіпали з цим питанням. Мені нічого не треба. Головне, що я живий-здоровий. Всі ці залізячки на грудях, нагороди нічого не вартують. Вартує саме життя. Пройшовши через різні випробування, перенісши їх на своїй шкірі і побачивши на власні очі жахіття війни, мої цінності змінились. Якби мені до війни сказали, що ти, чоловіче, гроші вивезеш, бізнес знищиш, здоров”я втратиш, я плюнув би йому в очі. Ну не маю я сьогодні доходів, але є кохана дружина, сім”я, близькі люди, всі живі-здорові – і слава Богу.

– Завдяки Вам на Центральній площі Чернівців з”явилась стела загиблим героям війни. Як це було?

– Ідея, ініціатива й справді мої, все зародилось і розроблялось ось на цій території, спільно з членами волонтерського руху “Катарсис” та обласної асоціації ветеранів війни. Тут, в майстернях, ми зварили саму стелу. Рамки до фото безплатно виготовили волонтери зі Сторожинця. Фотографії роздрукували в фотоательє на І.Франка у Чернівцях. Пам”ятаю, я зайшов туди і питаю у майстра: “Скільки буде коштувати роздруківка одного фото?” – 70 гривень. Я приніс флешку, фотограф відкрив, потім дивиться на мене і питає: ” Що це таке?”. Я пояснив що й до чого, що у нас такий задум – встановити стелу з хлопцями, які загинули в АТО. Той чоловік, я навіть імені його не знаю, нічого більше не сказав, він роздрукував нам усі фотографії – 90 штук, не взявши ані копійки ні за роботу, ні за папір, ні за ламінат. Ті перші рамки всі у мене зберігаються. Потім ми міняли фото на стелі ще раз, вже на склі, щоб не вигорало. У мене двічі на території зупинялась робота, всі працівники займались виготовленням портретів. Тут в майстерні, волонтери фарбували, грунтували, висушували, вклеювали фото в рамки, за другим разом – вже на скляних клеях. Потім хлопці з асоціації ветеранів війни Андрій Пуздряк, Андрій Моцок та Роман Андріїшин монтувати їх на площі.
 
Зараз біля стели героям волонтери проводять Подзвін за героями, які загинули на війні, збираються ветерани, приходять люди, приносять квіти, лампадки. Стела стала місцем, яке об”єднує патріотів і небайдужих до війни людей. Тепер, сподіваюсь, ми з допомогою влади та громадськості встановимо нашим воїнам пам”ятник. Був якийсь проект, згідно з яким хотіли встановити його десь в районі готелю Черемош. Я з тим абсолютно не згідний: Черемош, ринок, сміття, купа транспорту, стометрівка, перехрестя і на якомусь малому клаптику – пам”ятник загиблим хлопцям. Йому там не місце. Пам”ятник загиблим у цій війні має бути у центрі міста! Майже у всіх містах і містечках встановлено пам”ятники загиблим на сході воїнам. А в Чернівцях нема! І яке ми після цього патріотичне місто? Таке багате, але таке бідне на справжніх українців.

– В Україні споруджено єдиний пам”ятник волонтерові – і це Вам. Чия була ініціатива?

– Було таке. Я ще досі трохи в шоці, якщо чесно. Залефонували якось друзі з Кельменців і наполегливо так запросили нас з дружиною 1 травня в гості. Кажуть: “Приїжджай, у нас в парку буде свято, спочатку побудемо в місті, потім підемо до нас, хлопці наші будуть…” Ми спочатку не дуже хотіли їхати, а потім погодились. Домовились здибатись в парку. Приїхали, бачу купу знайомих волонтерів, атошників з Києва, Полтави, Харкова, Вінниці. Ми з Анжелою вітаємось, обнімаємось, бачимо збоку щось велике, накрите прапором. Пішли далі, шашлик смажиться, всі веселі, святково одягнуті. Ми теж з гарним настроєм, кругом – всі свої. Звернув увагу, що якось дивно на мене люди поглядають. Я не міг зрозуміти і питаю друга “Славочка, що у вас за свято. Що це за движ?” “Зараз ти все побачиш”. Він відходить, ми далі спілкуємось і тут я чую голос Слави: “Бєшений!”. Я повертаю голову, а він знімає прапор. І я вмлів. Переді мною пам”ятник… мені. У мене був такий шок, що я не міг заговорити. Перше, що видавив з себе, був якийсь дурний жарт: “Ну якщо пора, то вже прикопаєте”. Потім ми вже всі сиділи за столом, хлопці розповіли мені як, коли і де виникла така ідея, як вони шифрувались, як встановлювали пам”ятник. Я цілий вечір тоді пив і зовсім не п”янів.
 
Як дізнався від побратимів, це було колективне рішення бійців практично з усієї лінії фронту – “Айдару”, 128 бригади, 25-ої, 80-ої та інших. Коли вони почули, що нагорода за Дебальцеве пішла іншій людині, а не мені, то прийняли рішення зробити пам”ятник. Займався його встановленням у Центральному парку Кельменців волонтер, мій друг В”ячеслав Чабан, з яким ми познайомились на фронті. А ще я дізнався, що хлопці хотіли поставити цей пам”ятник у Чернівцях, але їм відмовили, сказали, що немає місця. Не здивований, тут загиблим бійцям всієї області нема місця на пам”ятник, а вони хотіли, щоб окремій людині при житті знайшлося. А хлопцям щиро вдячний. Не чекав.

– Хто Ваш головний мотиватор у житті?

Моя дружина. Вона розуміє мене, підтримує, хвилюється, коли я їду на передову, коли повертаюсь, втомлений назад. Чекає. Я знаю, що їду в тепло, в рідні обійми, в затишну атмосферу. Думка про це береже мене. Ми з нею досі ходимо, тримаючись за ручки, нам так добре. Коли буваємо на морі, я беру її на руки і несу у воду, бо вона не вміє плавати. Мені один друг каже, “Що ти її як малу дитину носиш?”. А я йому відповідаю: “Брате, хіба ти не розумієш, немає нічого ріднішого, для чого мені скупитися на любов і почуття”? Мама, тато, дружина, діти – що може бути важливіше за сім”ю? Я на світ дивлюсь іншими очима.

– Дома не дорікають, що Ваш бізнес фактично пішов на армію?

– Дома у нас повне порозуміння. Мені ніхто ніколи не дорікнув у цьому. Навпаки – дружина дуже активно допомагає фронту. А ось деякі друзі по бізнесу люблять вколоти: “Ти тримав четверту частину західної України по склу, а тепер – бомж”. Я відповідаю: “І що? По-перше, я не бомж, ще заробляю на хліб і до хліба, нам вистачає. У мене все добре. Я маю дружину, сина, доньку, онучку, до мами їду, хоч не так часто, як би хотілось, але вона жива-здорова і я щасливий. Толку з ваших грошей і маєтків, якщо у вас життя нема і душа порожня, ви поваги від людей не маєте. Я декому кажу все, що про них думаю. Бо, на відміну від них, я не замішаний ні в корупційних аферах, ні в мародерстві, ні в крадіжках, ні в іншому бруді. Мені казали багато разів, що я дурний, але я залишуся тим, ким є. Я не хочу щоб моїм онукам колись сказали, що твій дід був пе****ом і займався розкраданням держави. Треба жити так, щоб сказали: “Той твій дідо мав крутий норов, але патріот був справжній.”

Анна ДАНИЛЮК, Заслужений журналіст України
Джерело: Буковина - 24
Переглядів (2541) Коментарів (11) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Голодомор в Україні став результатом чітко спланованої політики Кремля: історична правда
2. Сьогодні буковинці вшанували сьому річницю Революції Гідності (ФОТО)
3. У Чернівцях відзначили сьому річницю Революції Гідності (ФОТО)
4. В Україні оголосили переможця конкурсу на найкращий ескіз великого державного герба
5. «Мати Апостолів»: у Чернівцях відбувся допрем’єрний показ військової драми (ФОТО+ВІДЕО)
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...