Цими днями прославленому буковинському журналістові Володимиру Григоровичу Пелеху виповнилося б 80 років…

А він, окрім Богом даним йому талантом журналіста, був ще й виняткової вдачі доброю та порядною людиною, заслуживши цим пам’ять на землі і небесах.

Чомусь якраз в гарячому верем’ї літа, яке ще не відкувала сива зозуля, особливо виразно виринає світлий образ Володимира Пелеха, котрий по-особливому відчував найменші зміни-переміни в царині Матінки-Природи. І, добре пам’ятаю, як десь на рибалці чи в пошуках грибної братії у присілках Старої Жадови, далекого Фалькова Володимир Григорович, забувши всі гризоти, які день у день дотинали його по службі, наче дитя казав: «Ади, братчику, яка тут Божественна краса, наче самі ангели поруч із нами у благословенні торжествують. Давай, як випаде нагода, іще навідаємося на ці місця. Щем такого привілля лисичок, оленячих ріжок я не бачив».

 

«Неодмінно навідаємся, – казав йому, бо й сам живу такою ідилією, яка, упевнений, десь наодинці дозволяє класти до книжки чи репортажу небайдужі рядки».

Гриби – то одне. Справді, дійство із дійств. Та не менш, або взагалі ще більше Володимир Григорович любив рибалку. Особливо на ставках, де навперебій щебетали очеретянки, потужно гукали ненаситні сірі та білі чаплі, а зверху кружляв болотяний лун. Упіймали сповна, чи бодай кілька карасиків на юшечку, але обов’язково була неперевершена трапеза: із сальцем, часничком і, звісно, чарчиною своєї домашньої. Уміру, аби поплавок із виду в очеретах не щез.

А по дозвіллю на улюблених для себе кресах у Володимира Григоровича була каторжанська робота в тій журналістиці, де він досяг щабля, що дай Боже кожному.

Уже його нема та й не буде. Але повік пам’ятатиму, коли Володимир Григорович тягнув з очеретів того карася з лікоть, а над нами кружляв болотяний лунь. Любив він це життя…