Завідувач кафедри історії нового та новітнього часу ЧНУ ім. Ю.Федьковича, д.і.н., професор Сич: „Наш факультет цілком заслужено посідає провідні позиції в університеті”

ЮВІЛЕЙ / ІНТЕРВ'Ю

- Олександре Івановичу, чому Ви вирішили стати істориком?

- Важко відповісти. Історією захоплювався змалку. Ще навчаючись у другому-третьому класах школи читав підручники для шостого-сьомого класів, а у восьмому-десятому – штудіював вже вузівські підручники з історії. Завжди у мене був потяг до історії. Мабуть, це знак долі.

- Як Ви оцінюєте ті зміни, які відбулися на факультеті упродовж останніх двох десятків років?

- За останні двадцять років у нас на факультеті сталися дуже великі зміни, які важко оцінити однозначно. Однак, позитивних змін було значно більше. Насамперед у три, чотири, а, можливо, й п’ять разів зросла кількість і студентів, і викладачів, а також число спеціальностей, з яких ми готуємо майбутніх фахівців, і, відповідно, число кафедр (ми навіть маємо власну кафедру сучасних іноземних мов, про що раніше навіть і не мріяли). На факультеті відкриті науково-дослідні центри (зокрема, американських студій, канадознавства тощо), плідно працюють дві спеціалізовані вчені ради по захисту докторських і кандидатських дисертацій з історичних і політичних наук. І таким досягненням може похвалитися далеко не кожен університет в Україні.

Ошатний вигляд мають приміщення наших кафедр і навчальних аудиторій, значно зміцнилася матеріально-технічна база факультету. За багатьма показниками своєї діяльності наш факультет посідає провідні позиції в університеті. На базі нашого факультету, з огляду на його науково-навчальний потенціал, уповні можна було б створити щонайменше два, а, можливо, й три факультети, чи, скажімо, окремий інститут.

- Олександре Івановичу, скажіть, будь-ласка, чим, на Вашу думку, унікальна кафедра історії нового та новітнього часу, яку Ви очолюєте?

- Про кафедру історії нового та новітнього часу, яку я очолюю вже 9 років, я міг би розповісти дуже багато, бо справді, деякі риси нашої кафедри чи, скажімо, складові її діяльності, є такими, якими я можу пишатися. З повною відповідальністю можу стверджувати, що її викладачам завжди були притаманні такі риси, як високий професіоналізм, чіткість і відповідальність у роботі, сумлінне ставлення до виконання своїх службових обов’язків, людська порядність, вимогливість у навчальному процесі. До речі, остання риса упродовж доволі тривалого періоду, так би мовити, відлякувала від неї багатьох студентів. Мовляв, вчитися на цій кафедрі важко, викладачі занадто суворі тощо. Мені приємно відзначити, що останніми роками ситуація змінилася і до нас іде дедалі більше студентів, які розуміють, що справжні знання можна набути лише наполегливою працею, і у цій справі наші викладачі стануть їм у пригоді. Це вже перевірено часом: після закінчення університету, через багато років колишні студенти згадують добрим словом якраз тих викладачів, хто був вимогливим до їхніх знань, сумлінно ставився до викладання, бо хотів якнайкраще навчити їх обраному фаху.

Хочу також відзначити, що викладачі нашої кафедри, особливо молодого покоління, активно використовують в навчальному процесі технічні засоби навчання. За цим показником, я сміливо можу стверджувати, наша кафедра не знає собі рівних на факультеті. Чому це важливо? Тому що студенти, які слухають ті курси, які викладають викладачі кафедри, можуть не тільки почути про ті чи інші історичні події, але й побачити їх в буквальному сенсі слова. Таким чином задіяна зорова пам’ять студентів, розвивається їхня образність мислення, що, на мій погляд, дуже добре. Студенти також дуже схвально про це відгукуються.

На факультеті кожна кафедра видає свій науковий збірник. Наш кафедральний збірник називається „Історична панорама”. У нас друкуються провідні вчені з Росії (Московського державного університету, Російської Академії наук), з Київського університету ім. М.Драгоманова, з Білорусі. Така географія публікацій говорить про те, що наш науковий збірник цінують в академічному світі, виявляють зацікавленість в тому, щоб бути надрукованим на його шпальтах.

- Олександре Івановичу, Ви зробили чимало історичних досліджень, однак серед Ваших праць є одна, незвичайна для історика. Це художня книга „Любов моя, революція”. І у мене з цього приводу до Вас декілька запитань. Чому Ви вирішили написати художній твір? Що спонукало Вас обрати саме період Французької буржуазної революції і, відповідно, постать Сен-Жюста?

- Спробую відповісти у тій послідовності, в якій Ви поставили питання. Отже, чому взявся за такий, здавалося б, нехарактерний для історика, науковця жанр твору? Мабуть тому, що історія та література мають чимало спільного, бо досліджують – зрозуміло, кожна по-своєму, з різних ракурсів, використовуючи різні методи, - життя, діяльність, вчинки людини, людей, суспільства. Принагідно хочу нагадати, що колись у Російській імперії та деякий час і у Радянському Союзі існували історико-філологічні факультети, у радянський період видавалися для школярів дуже гарні художньо-історичні хрестоматії тощо. Цей жанр художньої розповіді науковцем в зарубіжній літературі набув широкого поширення, чого, на жаль, не можу сказати про нашу вітчизняну науку. На думку сучасного італійського історика Валеріо Кастроново, „сьогодні є певна подібність між письменниками, які пишуть романи на основі документальних свідоцтв, і істориками, які відкривають для себе цінність розповіді” як одного з літературних жанрів. На мій погляд, коли професійний історик наважується написати твір, вдаючись до художньої форми, він отримує можливість поглянути, оцінити, осмислити ті процеси та явища, які він досліджує, ніби зсередини, іншими словами, спробувати подивитися на них очима своїх героїв, а, отже, краще збагнути їхню глибинну сутність. Адже саме психологічна глибина та емоційна переконливість художніх образів допомагають нам зрозуміти й відчути думки й спонукальні мотиви вчинків і дій людей конкретної історичної доби. Я невипадково вжив слово „наважується”. Я, наприклад, наважився на це лише один раз. За час своєї професійної діяльності я написав понад двісті наукових статей, рецензій і рефератів, підготував і видав низку навчальних посібників і конспектів лекцій, захистив дві дисертації, але написання книжки, про яку йдеться, було, особисто для мене, справою набагато важчою, ніж все те, що я перерахував. Але водночас робота над нею дала мені ні з чим незрівнянне творче задоволення.

Друге питання: чому обрав саме період Великої Французької революції? На це питання відповісти доволі легко, бо дана подія належить до ключових, справді доленосних подій світової історії. І це відчували як її сучасники, так і наступні покоління. Пригадаймо хоча б незрівнянного Пушкіна: „Всё изменилося, он видел вихорь бури, падение всего, союз ума и фурий, свободы грозною воздвигнутый закон, под гильотиною Версаль и Трианон, и мрачным ужасом сменённые забавы -преобразился мир при звуках новой славы…”. Або коротку, але надзвичайно точку оцінку цієї події, яка належить відомому російському письменнику, філософу, публіцисту О.І.Герцену: „землетрус Французької революції”. Зверніть увагу, коли писалася книга – 1986 – 1988 роки. З одного боку, в цей час, про який я говорю, наближався 200-річний ювілей Великої Французької революції, до відзначення якого готувалися в усьому світі, що, до речі, я міг побачити на власні очі, перебуваючи у 1989 році у Канаді. Так ось, мені хотілося розповісти молоді (а саме на неї була розрахована книжка) про драматичні й навіть трагічні події цієї революції в доступній формі художнього твору. І мене дуже тішить, що, здається, цієї мети моя книжка досягла. З іншого боку, це були роки так званої горбачовської перебудови, я закінчилася подією світового значення, наслідки якої ми ще не до кінця усвідомили – розвалом СРСР. Можливо, я відчував, що в країні тоді назрівали зміни. Причому, не просто зміни, а зміни революційного характеру.

І, нарешті, чому героєм свого твору обрав саме Сен-Жюста. По-перше, на той час у Радянському Союзі вже було видано декілька змістовних біографій видатних діячів революції – Робесп’єра, Дантона, Марата. А ось постать Сен-Жюста не привертала спеціальної уваги дослідників. Тому я до неї звернувся. По-друге, його коротке життя (а він загинув, коли йому ще не виповнилося 27 років) не може не дивувати, а його постать видається вочевидь недооціненою. Справді, протягом двох років цей нікому в країні невідомий і наймолодший депутат революційного Конвенту виявив такі здібності, енергію, силу волі, що став фактично другою людиною в країні після Робесп’єра і за своїми потенційними можливостями міг би стати на чолі революції. До речі, дехто із зарубіжних дослідників його життя і діяльності робить цікаве припущення, що якби він залишився живим, перебіг революції, а, отже, й доля країни, склалися б по-іншому. І цілком можливо, що Наполеону Бонапарту не вдалося б захопити владу. І, по-третє, на мій погляд, Сен-Жюст належав до того типу людей, який доволі рідко зустрічається, особливо в наш час, а саме – людей з безкомпромісним ставленням до життя. Таким людям важко жити. З такими людьми теж, мабуть, важко спілкуватися, але без них наше життя стало б якимось нудним і розвивалося б, мабуть, дуже повільно. Мені імпонують такі люди.

- Що б Ви хотіли побажати факультету з нагоди його ювілею?

- Що я можу сказати? Факультет посідає в моєму житті помітне місце, і не тільки тому, що з ним пов’язані мої студентські роки та понад 30 років викладацької та педагогічної роботи. Найважливішим для мене є те, що саме тут я знайшов можливість реалізувати себе як особистість. А для людини, яка хоче себе поважати, це означає дуже багато. Тому з нагоди ювілею я би хотів побажати рідному факультету бути такою науково-просвітньою установою, де панує атмосфера високої культури, творчого пошуку, людської порядності, професійної гідності й куди молодь іде за покликанням, а викладачі, передаючи студентам знання, виховують у них те, що Макс Вебер назвав „інтелектуальною чесністю”. І тому, сподіваюся, вихованці нашого факультету свій найвищий обов’язок вбачатимуть у добросовісній праці на користь своєму народу й Батьківщині, незалежно від існуючих політичних режимів, гасел, ідеологій, якими б привабливими й навіть величними вони не здавалися б.



Інтерв’ю взяла Наталя НЕЧАЄВА-ЮРІЙЧУК,
Для БукІнфо (с)