Гореча – легендарне передмістя Чернівців

Цісар Йозеф ІІ розпорядився 1783 закрити монастир, а церкву, яка була споруджена у 1766 році частково на кошти російської імператриці Катерини ІІ, перетворити у приходську. 1784 року монахи забрали всі грамоти, церковне начиння, хоругви і вийшли до Молдавії. У тому ж році цісарським указом Чернівцям було повернуто 31 га землі (село Гореча), які монастир відібрав собі у 1764 р. І лише земля навколо церкви та ліс довкола залишалися у власності православного релігійного фонду.

  

 

 

195 років тому, у жовтні 1823 р., відбувся у Чернівцях саміт тет-а-тет двох імператорів – австрійського Франца І та російського Александра І, які мали порадитися, чи допомагати грекам вибороти свободу від Османської імперії. Імператори обмінялися подарунками і за кілька днів ні з чим роз’їхалися з Буковини. У народній пам’яті зберігся лише переказ про пішу мандрівку російського самодержця на Горечу до колишньої монастирської церкви, біля якої на нього напали собаки.

 

 

 

На межі міста та передмістя Гореча (в районі перехрестя вулиць Руської та Зеленої) за рішенням міської ради у 1889 р. була встановлена рогатка, де за перетин збиралося дорожнє мито з возів, яке йшло у дорожній фонд Чернівців. Від сплати звільнялися громадяни Чернівців, які вирушали або на цвинтар, або на відпочинок до лісу на Горечі. Такі рогатки, які місто споруджувало на всіх в’їздах, здавалися приватним орендарям (як сьогодні міські автомобільні парковки), а ті збирали в інтересах міста зі своїм відсотком платню. Рогатка на Горечі була позначена двома стовпами по вул.Руській із відповідними інформаційними щитами і зачинялася ланцюгом лише у темну пору доби. Міст через Прут на Горечі був споруджений після багатолітніх потуг лише у 1905 році за підтримки Буковинського сейму, а до того на його місці функціонувала паромна переправа, власник якої щорічно заробляв 4 000 крон від перевезення на чернівецький бік гостей і гендлярів з Новоселиці, Боян, Магали, Раранче і Топорівців.

  

Лісок на Горечі став з 80-х рр. ХІХ ст. для багатьох чернівецьких родин гарною альтернативою до Народного парку у місті чи далеченького Цецинського лісу, і вони масово відправлялися на свіже повітря туди, адже його схили переходили у доступний для купання берег Пруту. Особливо гарно заробляли чернівецькі підприємці, які наповнювали свої холодильні ящики із льодом великою кількістю чернівецького пляшкового пива і продавали їх гостям на Горечі. Єдиний пивний ресторан, який там був, відлякував грубуватим власником та не надто чистими приміщеннями.

  

 

 

 

На відміну від монастирської Горечі (Люді-Гореча), передмістя Гореча (Гореча міська, Horecea urban), яке належало до Чернівців (часто вживається перекручений топонім „Гарячий урбан“) було, за описом відомого нам д-ра Якоба Флінкера, прекрасним, чистим поселенням. Його мешканці вирізнялися особливим здоров’ям і свіжістю. За національним складом у 1891 р. вони нараховували 87 німців і євреїв, 83 українця, 16 поляків і 548 румунів. Але д-р Флінкер зауважив, що румуни з Горечі всі розмовляють крім румунської також і українською та німецькою мовами. Хоча читати і писати з усіх чернівецьких горечан уміли тільки 116 чоловіків і 83 жінки.

  

 

 

Їхні будинки були акуратними і чистими, навколо рясніли фруктові сади. Окрім вирощування домашньої птиці та свиней, мешканці Горечі були дуже вправними рибалками на Пруті. З Горечі на схід було видно Румунію і Росію, а на захід тішив око міський ландшафт крайової столиці, який впирався у Цецинську гору. Головний шлях з Чернівців до румунського кордону перетинав це передмістя наскрізь.

Таємнича та небезпечна репутація Горечі, як і кожного чернівецького передмістя: тут панували свої ватаги і ватажки, що пантрували за кожним чужим, який наважився прийти на храм чи на данець, а поліція чогось майже ніколи нічого не бачила, лише скупі рядки кримінальної хроніки чернівецької преси повідомляли про побитих чи пограбованих міських гостей.  А у липні 1895 року трьомовна газета-каламбур «Pele Mele» надрукувала українською мовою баладу про Горечу. Після 123-літньої перерви знайомимо сучасного читача із тим історичним оригінальним текстом, автора якого, на жаль, не встановлено. Всі аналогії та можливі збіги із нашими реаліями будуть вважатися виключно плодами уяви кожного читача.

 

Сергій ОСАЧУК, Микола САЛАГОР, спеціально для БукІнфо (с)
Поштові листівки із особистої колекції Миколи Салагора