БукІнфо
Чернівецька Незалежна Інформаційна Агенція
Перегляд новини  /  ІНТЕРВ'Ю   >>> 12 Травня 2017

Євген Баран: «Література – це шлях до себе»

ЛІТЕРАТУРНА ПАУЗА / 

Як прийти до осмислення літератури, що є основним болем і щастям літературної критики, а також як і чому витворюються афористичні онлайн-щоденники розповів у Чернівцях літературознавець, есеїст, автор понад десятка книг, лауреат всеукраїнських і міжнародних літературних премій, Заслужений працівник культури України Євген Баран.
 
- Євгене Михайловичу, як відбувся для Вас пошук жанру, чому саме есеїстика (можливо, писалася раніше поезія чи проза)?

- Поезія писалася, дуже давно. Ми всі проходимо через ту «хворобу». Але суть навіть не в тому, що ти пишеш, суть в тому, що ти любиш. Є всеїдні автори щодо форми і жанру. Я найпевніше почуваю себе в літературній критиці, есеїстиці. Мені цікавий в них настрій і стратегія думання. Думання над прочитаним, а читаю я постійно. Коротка форма, форма есею – це не мода чи манера, це .. втома від багатоголосся. Помічаю, що з часом змінилося моє ставлення до прочитаних книг. Бо є книги, з яких виріс, а є книги, до яких ідеш.
 
- Одна з Ваших найновіших книг - «Недописана книга» є, по суті, щоденниковими медитаціями, котрі Ви оприлюднювали у різний час на своїй особистій сторінці. Чи не ревнуєте ви свої думки і висловлені емоції, коли сторонній читач «приміряє на себе» їх?
 
- Я у вступному слові до книги так і кажу – що це короткі щоденникові медитації та афоризми. І це не означає, що всі знаки запитання я вже собі поставив. Записи такого щоденникового характеру – це настроєві моменти, які я фіксую. І я абсолютно спокійно ставлюся, якщо в когось суголосся з моїми висловлюваннями настільки, що «приміряє їх на себе». Ми думаємо, що неповторні – в думках, судженнях, настроях – ми так помилково вважаємо.
 
- Літературна критика саме у розумінні критикування, а не лише оцінки, не завжди розуміється і часто болісно сприймається адресатами. Як бути з друзями-письменниками чи товаришами письменниками?
 
- Ловлю себе на думці, що чимраз менше спілкуюся з письменниками, а більше – з книжками. Щастя в такому випадку – це коли ти говориш правду і вона нікого не травмує.
 
Літературний процес насправді важко осмислювати і оцінювати. Бо література, передусім, це шлях до себе. Щодо власне критикування, то має бути витримана та делікатна форма, яка так потрібна у обговорюванні складних речей.

- Чи можна виокремити ту певну відправну точку, з якої читач починає ставати критиком – що дає йому можливість відчувати чужий текст?
 
- Передусім важливо навчитися слухати себе, і потрібно читати книги – постійно. Для початку начитуватися, набиратися іншого досвіду. Бо якщо нема тої точки опори, яка веде або до писання, або до осмислення написаного – це в тому числі і відсутність досвіду. Досвід – дуже добра штука, коли людина готова його сприйняти, тільки тоді він вчить.
 
Для мене ця «відправна точка», літературна критика як спосіб мислення, має генетичні корені, вона спадкова. Це наш родовий спосіб мислення – я чітко зрозумів це, досліджуючи власний родовід (знаю його до 8-го коліна). В моєму роду 150 років прямого священицького служіння.
 
Інша складова такого складу мислення – спонтанність настроєвого вибору. Це гра на відчуття, це вибір.
 
З часом я стаю нетерпимий. До неякісної літератури, до світоглядного флюгерства, до ще багатьох речей. І я не можу це не осмислювати – «це омела, яка виїдає мені серце». І нема якоїсь універсальної відповіді, якою має бути література (бо література дуже різна, і читач дуже різний. Література однозначно має бути – бо вона є шляхом до себе.
 
Розмовляла Іванна СТЕФ’ЮК, спеціально для БукІнфо
Фото автора