БукІнфо
Чернівецька Незалежна Інформаційна Агенція
Перегляд новини  /  БЛОГИ   >>> 26 Листопада 2010

Поверх бар’єрів: кілька слів про Дмитра Воробйовського та його вірші…

ПЕРСОНАЛІЇ / У всі часи були на світі «незручні» люди. Це ті, котрі не мовчать серед загальноприйнятої тиші. Не роблять вигляд, що їм добре, бо «начальству видніше». Не забувають про речі, яких більшість воліє не згадувати, аби лиш не «прогнівити когось». Пам’ятають про людський біль. Бережуть нас від безпам’ятства. Отримуючи за ці свої якості нелюбов владних кіл та нерозуміння великої частини суспільства, яка комфортно прилаштувалася до правил гри та забула про християнські та, врешті-решт, загальнолюдські цінності, про добро та справедливість.

Цю істину я пригадав одразу, тільки-но ознайомився (зовсім випадково) з творчістю одного непересічного журналіста, редактора такого незручного для властей сучасної Росії часопису з міста Воронежа «Крамола» Дмитра Воробйовського (на фото). Ця людина пише у своєму виданні речі, про які більшість місцевих видань воліє мовчати. Теми відповідальності влади перед суспільством. Інколи страшні теми. Нам тут на Україні, можливо, і не повністю зрозумілі.

Але одна з тем, яку він зачіпає у своїй творчості, просто вразила мене прямісінько в серце. Точніше, не сама тема, а глибина розуміння біди, котра прийшла на нашу Україну в 33-му. Розумієш, що справжнє в Людині не залежить від кордонів, національності, державного устрою, часу та розкладів у політичних хитросплетіннях… Воно справжнє. Тому пропоную на ваш розсуд з люб’язного дозволу автора два вірша, написаних ще в далекі вісімдесяті, що не втратили з вищезгаданих причин своєї актуальності і зараз. Особливо у нас. В незалежній Україні. В листопаді 2010 року.


1933 ГОД

Солнышко светит. Грачи прилетели.
Тают снега на равнинах безбрежных.
Вот и прошли холода и метели,
Вот и минули три месяца снежных.
Белые хаты стоят над оврагом.
Птицы над ними кругами летают.
Будто каким-то охвачены страхом,
Будто чего-то недопонимают...
Может быть, запах грачей удивляет,
Иль тишина не понравилась птицам?..
Бог его знает, чего их пугает,
Что им мешает на землю садиться...
Может быть, сверху они увидали,
Как копошится в навозе старуха,
Или чуть слышные чьи-то рыданья,
Может, достигли их птичьего слуха...
Нынче никто уж могил не копает.
Нынче никто не кричит, причитая...
Полумертвец на крыльцо выползает...
Господу молится полуживая...
Трупы лежат во дворах и в канавах,
Трупы в домах и в грязи придорожной.
Многие - в полузасыпанных ямах,
Полуистлевшие с осени прошлой...
Смрадом, замешанным с мартовским паром,
Хаты полны и проулки кривые.
Двое детей за колхозным амбаром -
То ли уж мёртвые, то ли живые...
А за амбарными теми дверями
Нету ни зёрнышка вот уж полгода.
Был урожай, и довольно немалый,
Да увезли его “слуги народа”.
Гнил он на станциях в кучах огромных,
Денно и нощно его охраняли.
А на днепровских равнинах просторных
Тысячи сёл до конца вымирали.
С Буга, с Ингула, с Днепра и с Кубани
Беженцев толпы брели спотыкаясь.
Близких своих зарывая руками,
Женщины выли в снегу, надрываясь...
Те, кто добрались до города всё же,
Или до Киева, иль до Полтавы, -
Полуживые, и мёртвые тоже, -
Все на подводах свозились в канавы...
(1987 г.)


1937 - 1987

Уж пятьдесят минуло лет
С тех пор, как пройдена вершина
Безумия, страданий, бед,
И никому прощенья нет
Из тех, чья адская машина
Залила кровью белый свет.
Лежат средь вечной мерзлоты,
Уложенные штабелями,
Скелеты жертв. Сюда цветы
Никто не клал. С их именами
Никто не ставил здесь кресты.
Лежат не сто и не пятьсот,
Под ярлыком «враги народа»
Здесь миллионы. Здесь народ
Познал, почём теперь свобода.
Познал, что есть под красным сводом
Один лишь красный эшафот.
(1986 г.)


Живуть поруч з нами «незручні» люди. Незручні для багатьох... Так було і так буде. Завжди. Допоки буде існувати цей світ. І нехай.
Низький уклін тобі, Дмитре. Уклін з Буковини!


Вадим МАКСИМІВ,
народний буковинський експерт

БукІнфо (с)