ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
23-01-2018 13:35

Несортові грушки

 
 
 
 
 
 
 
 
…Після недільної служби Василь із Гафією верталися берегом Черемоша дорогою, потім ледь помітною стежкою у папороті, присипаною  м’якою глицею. Піднімалися круто уверх сходами з  коріння смерек, що випиналося із землі тим більше, чим більше трамбували його людські ноги й ратиці худобини.

Якби Василеві зав’язали очі, все одно ставав би ногою куди слід між вивертами родинної пуповини, прокладеної за часів австрійських, а може, й раніше, зручної як для господарів, так і для  кожного, хто добирався на полонини не фірою влітку чи бендюгами взимку, а пішки, скорочуючи шлях попри семанюківське обійстя.

Називали його «Солодким», бо на толоці, захищеній скалою з вітряної сторони та повернутій до сонця, прищеплювана не одним поколінням господарів сортова садовина достигала вчасно за будь-якого поліття й мала особливий смак.

Ранньої осені налиті соком груші котилися під паркан аж на стежку-пуповину, стаючи солодкою знахідкою для подорожнього, нагадуючи господарям, що час відбирати стиглі плоди  на продаж у Кутах чи  Косові.

Щоразу після  бентежного потріскування свічок перед образами,  шурхоту хресних знамень прихожан Василь виходив із церкви оновленим, із бажанням повернутися до своєї «пуповини» як до ниточки зі світом, якому дякував у молитвах за  даровану днину.

Зазвичай ішов на крок попереду Гафії, а перед стежкою  пропускав  жінку вперед, шукав очима те, що міг помітити лише ґазда у святошну годину, не зайняту щоденними турботами. Відтак на тижні поміж головними справами принагідно зрубував узяту на замітку смеречину, що вчора ще була мала, а сьогодні годилася під остриву для копиці, розгортав кротячі купини, аби коса не тупилася в них, а коли бовтиці підгодованих перегноєм груш тягнули віття до низу, вирубував у ліщиннику розсоху для підпори.

Цього разу, вклонившись храму один раз на порозі, а другий перед дзвіницею, Семанюки не відразу пішли додому. Стояли  під церковним муром, дослуховуючись до розмов  про те, що ось-ось життя перевернеться догори ногами, що Польща впала під німцем, Червона армія вже у Львові, а в Старих Кутах у понеділок нові керманичі збиратимуть на майдані людей та пояснюватимуть, як ці горби мають перевертатися  догори сподом.

Василь слухав мовчки усе, хто що знав про ті тривожні  очікування. Говорили, мовляв, ті червоноармійці сірі, похмурі, ніби якісь пожмакані, дивуються, що на ринку можна купити стільки буханців хліба, скільки треба, що жінки офіцерів  з розуму сходять від шмутків у крамницях, купують усе без розбору, що виділи тих панянок, шпацируючих під ручку містом у нічних сорочках, які понатягували на себе зверху, думаючи, що то сукенки святошні...

  Правда то чи ні, достеменно ніхто сказати не міг. Хтось погоджувався з тим, що москалі хочуть бути панами серед гуцулів, а хтось, навпаки, припускав, що  нова влада панською не буде, бо  комуністи проти панів, а росіяни уже не стільки москалі, як «совіти», тобто, комуністи, що москалі минулої війни уже були і в Галичині, і на тій стороні на Буковині.

Йой, яка то була бойня…. — скрушно хитали головами  старші, згадуючи, як австріяки тікали в гори через Виженку, руйнували мости на потоках, як російські драгуни грабували магазини у Вижниці, як потім, тішачись солодкій здобичі, несли на плечах кілограмові грудки  цукру, що їх вижницький староста або забув, або не встиг роздати людям з австрійських складів, як понтонним мостом через Черемош брали Кути, а ґазди,  не знаючи, хто переможе, спішно відправляли родини далі від фронту.

Панотець, що зачинив церкву і також долучився до гурту, згадав  протоієрея з Виженки, який під білим стягом з простирадла вів дітей та жінок  назустріч російському війську, сподіваючись, що православні росіяни пожаліють православних гуцулів, і тихо додав: «Уже будемо в Кутах чути, чи пожаліют»…

Він звів погляд на церковні куполи, перехрестився, і всі безмовно й дружно вчинили так, і  Черемош, якого ніхто не слухав допіру, загомонів, наповнюючи собою порожнину тиші.

 Василь надів капелюха, заклав руки за спину, що враз стали ніби зайвими, пішов, човгаючи черевиками по дорожньому шутру. Гафія подріботіла за ним. І хоча ріка внизу  відсвічувала срібним чистим блиском на кам’яних порогах, її монотонний голос не заспокоював, а каламутив  думки.

 Перед стежкою-пуповиною Гафія випередила чоловіка. Зробила це енергійніше, ніж зазвичай, сподіваючись, що жіноча запобігливість, у якій вона відчувала  надійну опору за плечима, передасться й Василеві іншим настроєм.

Пішла уверх не озираючись.  Зупинилася аж  перед парканом, спостерігаючи, чи подіяла її жвавість на чоловіка. Але він не розмикав рук за спиною, не шукав очима ніде й нічого, що могло би цікавити господаря, намацував ногами м’яку глицю між корінням, ніби боявся спотикнутись на своїй пуповині....

— Не бануй так, Васильку, — жалісливо сказала Гафія. —Уже меш чути, що скажуть на майдані.

Та же так, — безбарвно погодився Василь.

Може, люди видумують про тих совітів... На тій стороні румуни, тут поляки, а тепер будуть руські… Грушки родитимут за других, і  за третіх, горб не повернеться від сонця в інший бік… Ади, яка лежит… — Гафія підняла зі стежки величезну жовтобоку грушу. — Озмеш  кошілик, я наладую завтра таких самих. Після майдану поторгуєш, і вже буде не задурно, що б вони там не казали.

 Василь обвів поглядом рясну садовину, про щось розмірковуючи, і раптом пожвавішав, взяв з Гафіїної руки грушку, зауваживши, що навіть оса не має за що вчепитись на ній, бо не репнула, не видно, де вдарена. Потім впевнено сказав:

Я знаю, що робити, жінко…

 Що ти надумав?..

Треба грушки позбирати…

Я так і кажу, — погодилася Гафія, сумніваючись, що Василь до кінця зізнався в тому, що мав на думці цієї миті.

Уранці Гафіїна пересторога виявилася немарною. Як завжди, вони з Василем відібрали  великі сортові плоди на продаж і на зберігання, відбракували худобі паданицю, а простенькі-поганенькі, покручені, безформні — в окрему корзину.

Гафі, — мовив Василь майже урочисто. — Я беру цей кошик, іду в Кути, а витак  скажу, яка то влада до нас прийшла...

Шо ти надумав?..— Повторила питання, яким завершилася вчорашня розмова.— То не ті грушки… Куди з ними на продаж?..

Я знаю, що роблю! — Василь промовив твердо, і Гафія впізнала упертого в рішеннях чоловіка, із яким у таких випадках ще можна було б говорити, але про щось інше. Вона зітхнула, перехрестила його, попросивши нічого не питати на майдані, лиш слухати, бо хто знає, чим то все може повернутися як не тепер, то пізніше.

Василь закинув рубцак за плечі, взяв кошик і пішов пругкою ходою вниз до Черемоша.

Від обіду Гафія виглядала чоловіка, кидаючи нетерплячий зір на стежку. Коли ж на ній з’явилася Василева постать, побігла назустріч.

Кошик в руці Василя був порожнім

Продав?— здивовано запитала.

Не видиш?.. — сказав Василь із інтонацією переможця.

Йой, як файно!

Файно, але біда...

Та чо біда, як продав?..

Біда, жінко, бо вже знаю, хто прийшов до влади...

Хто?..

Старці прийшли!..

Та чо старці, шо ти таке говориш?..

Старці, жінко! — повторив сакраментально Василь. — Якби прийшли ґазди, то вони ці груші вишпурили би разом зо мнов і з цим кошем. Спитали би: «Шо ти таке привіз?.. У тебе хіба немає файних грушок, якщо ти нас хочеш пошанувати?» А так…

Шо так?..

Поїли всі. Без розбору…

Анатолій Томків
Переглядів (1219) / Коментарі (3)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...