ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог

письменник, журналіст, філолог
12-12-2016 13:19

Назавтра сніг

-         Розумієш, зігрівати треба навіть коли тобі самій зимно, - жінка підкидала сухі поліна в грубку і закривала дверці, а крізь шпару в боки - іскри. Здавалося, що аж до руки.
- Анно, а ти сама колись сердилася?
-Аякже.
- І як?
- Та як… Болить. А не треба воно. Нікому.
 
Софія доплела солом’яного янгола і поклала до кошика. Ще зо три, і можна відкладати. Солома потріскувала - видно, сушили зле. Янголи-ляльки міняться проти світла, ніби і правда святі, ніби у німбах світло мають.
 
- Анно, а як пече той гнів - що тоді робити?
- Подумай собі, що назавтра сніг. Аби як запекло - сніг - він вистудить. Ти, головне, сама добре повір, що назавтра сніг.
- Коли пальці бігають між солом’яними жмутками і переплітають сухі стебла - десь за ту соломинку і думка чіпляється, а ти її перебираєш, поза другу заплітаєш, міцнішою перетискаєш - і вже вони купи тримаються, і вже гладше.
 

 
То ще не ніч - вечір лиш, прозорий, як цукровий когутик, в ньому ще вчорашнє видніється, а ніч то все позакриває. Але не вже - полив’яний вечір жовтіє світлами, прозоро-голими деревами - вечір ще тут.
 
 
 
Дорога додому крок за кроком перебирає пережитий день. Молода пара коротає засніжену дорогу.
- Я зранку малюка бачила - він на мене подивився і казав «мама», а я казала що ні, а він далі - «мама».
- Ага, «мама». Прекрасно знаєш, що в тебе дітей не буде.
І то заболіло. І певно того, що сама знає. Все сама знає Софія. То, певно, день такий - якийсь гіркий і сірий, і важкий. Коли нова книга паде в калюжу, а ти її ще навіть не відкрила, коли тобі безцеремонно топчуться по ногах і бурмочуть, коли твій собака «вполював» твою пташку, коли… коли от так якось все.
Анна зажди спокійна - старша і набагато мудріша сестра. І коли її доходить гірке до країв - розкладає ватру і палить - папір, поліна, шишки - що попадеться. Спалює по одному і дивиться. І каже, що все то ми собі надумуємо, бо за одну ніч усе зле вигорає, як ватру добру накласти. А ще каже, що ми - то наші думки. Як надумаємо - так і маємо.
Засіла ота фраза її про сніг - виходить, що самій собі можна прописати одужання від болю - досить лише подумати про це? Уявила собі Софія поле. Зоране. Тверда і напружена рілля аж почерствіла від осені - трави вже нема, снігу ще - теж. І холодно їй. І уявилося, що дві руки прогорнули хмари і почали натрушувати сніг - ніби пшона птицям. А відтак досипати жменями. І стало біло-біло. Земля куталася і лягала спати, і затишно якось так на душі робилося і правда переставало пекти. Бо сніг.
 
 
 
Посеред світу зустрілася Софії дитина. Отак зустрілася - ніби до неї йшла. Двоє чорних очей-циганят дивилися в саму душу і просили - дуже просто - пити. І розказав малюк Софії, що він сюди з татом приїхав, а тато пропав десь, а потім прийшов, а тепер п’є і стільчиком кидається. І що холодно малий казав.
Вже через тиждень приходив по казки. Софія навчила Влада плести солом’яних янголів, він їх складав до коробки і казав, що то його військо.
- Це не військо. Це ангелики.
- А чого не військо…
- Бо військо - це солдати. А солдати - це зі зброєю. Як олов’яний солдатик, пам’ятаєш?
- А вони інакше воюють, вони просто інакші…
 
 
А він розумний - у свої п’ять добре читає і гарно малює. Хто лиш вчив його, як тато навіть шапки не купить, а про маму не чула зовсім. Він і слова такого по-справжньому не знає, «мама» - так, чув, як і багато інших слів. Анні спочатку він не полюбився - за сердиті очі. Дивувалася, чого такий злий змалечку. А потім обі сестри зрозуміли, що не злий, а сердитий - на людей, бо лиш проганяють. На світ - поки його не люблять. Вовчик малий…
- Владе, купити тобі песика?
- Иги…
- А ти будеш приходити з ним гратися?
- Буду. А чого його треба купувати? На вулиці ж бігають.
- Так то бродячі.
- А бродячі хіба - нехороші?
 
Вчасно зупинилася, би не сказати «ні». І принадила додому ще і песика. Чорного і сумного.Точніше - сам той пес прибився. Тримав голову на лапах і мружився, коли малий гладив його.Може той пес так само перший раз в житті чув, що він хороший…
 
 
Малюк також любить вогонь - як вони з Анною.Тільки вони сумно на нього дивляться - як потомляться після важкого дня. Влад же захоплено спостерігає, водить очима за язиками полум’я, довго так сидить і дивиться, і не треба йому тоді ніякої забавки. А коли Анна каже, що сьогодні йому можна кидати на розпал разом із Софією, то горішком котиться по печі і підстрибує коло кошика з розпалом - навіть не знає, що має кидати перше. Шишки, так… Вони так гарно тріскотять - від них ще іскри в боки, коли в ватру падають. Горять і тріскають, горять і тріскають.
І ще дуже гарно горить сушене зілля - Анна одного разу прибирала його з-за образів і казала, що викидати - гріх великий, лиш палити. Влад не знав, що таке «гріх», і що то - «бечка» і «безсмертник», але знав, що в вогні є щось добре, раз туди те зілля можна кидати, а на вулицю - ні.
Собака теж любив дивитися на вогонь - так само, опершись головою на лапи, лиш десь-та-не-десь ворушив правим вухом.
 
 
 
-Я тобі янголів своїх назад приніс. Всіх. Тепер вони будуть у тебе.
-Владе, це ж твої янголи.
-Тьотя сказала - з собою їх не можна.
- Яка тьотя?
- Тато вчора ліг спати. Він завжди в обід спить і тоді я іду до тебе гратися. А ввечері він прокидається. То я мушу прибігти поки не темно, аби він не бив. Вчора він так довго спав, що сьогодні не встав. Так і лежить.
- Владе, малеча… Ох Боже.
Говорило ціле село. Що малий сам лишився, бо Вадим допився вкінець, що забирають в інтернат аж в районі, а потім хтось чутку пустив, що ні в який район не забирають, бо молодша Клим’юкова усиновлює то циганя. Та чого чутку - все так і було. Забрала Софія хлопчика до себе.
Влад дуже хлипає в сні - лиш засне, як смикається і хлипає. Каже, що тато сниться. І що сердитий. Досі його боїться.
-Ти також тата боялася, коли мала була? - спитав спросонку.
-Ні, я не бачила його.
- Як це…
-Він помер, Владику. Я все життя мріяла, аби в мене був тато.
-Чесно?
-Чесно. Ти тата лиш сердитим пам’ятаєш?
-Ні. Ну він майже завжди всим кидався, але одного разу в мене велосипед забрати хотіли. А він був тверезий і заступився. А того липня диню мені купив, цілу диню, - певно, в ту хвилину Владик пригадав собі ту диню - бо посміхнувся.
-От бачиш, - і Софія погладила малюка по голові.
А ще одного разу малюк питав Софію, навіщо він їй. І де її діти. Ну де ті питання лиш беруться в тебе, маля…
 
 
Плакала якось Софія в себе в кімнаті, бо зібралося за день, та навіть за місяці зібралося. А вдома сама - як палець - лиш вітер в комінку свистить… Схлипи стишила, коли почула човгання розтоптаних капців по тканому килимку.
- Владе, ти ж у школі мав бути. Ну ти подивися на нього. Чого не стукав, - похапцем витирала сльози з обох щік.
- А знаєш що… А завтра сніг.
- Що?
- Сніг, кажу, завтра. Ти коли перестанеш плакати - підем гратися?
Переглядів (819) / Коментарі (4)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...