ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Ігора Михайлюка
04-12-2016 14:19

130 днів нового досвіду

Саме так можна назвати період мого життя про який піде далі. Повинен попередити, що ця стаття написана, насамперед, для друзів, перед якими хочу вибачитися за те, що так довго не давав про себе знати.

Почати цю історію можна словами із пісні  В.Висоцького «…Вспоминаю как утречком ранненьким…», 26 липня цього року, біля 8 годин ранку до будинку в якому я проживаю в м.Берлін завітали троє непоказних хлопців середнього віку, пред’явили документи працівників кримінальної поліції і сказали, що їм необхідно зі мною поспілкуватися. Поговорити з цікавими людьми завжди корисно, а тому я запросив їх до хати де і дізнався наступне: 15 березня, заступником генерального прокурора України Анатолієм Матіосом було підписано звернення до федерального відомства юстиції ФРН про мою екстрадицію до України для подальшого кримінального переслідування за привласнення державних коштів у сумі біля 600 євро (детально розкажу про цю «справу» при першій же можливості, щоб не видавати «таємниці» слідства під час розслідування). Ну, ви розумієте де головний військовий прокурор України А.Матіос і де 600 євро, привласнення яких ще необхідно доказувати. А німецькі правоохоронці не розуміють. Для них формальності це головне. Підписав відповідний посадовець необхідний документ і все нормально. Для наших же правоохоронців, ще з-за часів покійного СРСР, важлива насамперед статистика, коли нерозкриті замовні вбивства і мільярдні зловживання статистично ховаються в показниках «розкритих» побутових злочинів, крадіжок курей та велосипедів. Порахуйте самі, який відсоток розкриття злочинів буде, якщо із 10, наприклад, – 2 украдених велосипеди, 4 курей, 3 кролів і 1-не привласення 100 тисяч грн..  під час ремонту трибуни на стадіоні. Перших 9 злочинів скоєні одним і тим же «бомжем», який у всьому чистосердечно зізнався, щиро розкаявся і радісно поїхав до тюрми, бо там яке-не-яке безоплатне проживання, медицина та харчування, а 10-ий злочин ніяк не можуть розкрити. Документи підписані відомими всім особами є,  будівельна експертиза, яка підтверджує крадіжку більше 100 тисяч грн.. теж є, а хто привласнив кошти і куди вони залишається загадкою. Проте це зовсім не страшно. Статистика показує, що із 10 злочинів – 9 успішно розкрито. Отже 90%! У Великій Британії, яку спеціалісти вважають зразком поліцейської системи, з їх столітніми традиціями, досвідом та найновітнішими технологіями, процент розкриття майже у три рази нижчий. Отже, особисто у мене, напрошується висновок, що в правоохоронних органах України, які традиційно погано фінансуються і мають найгірше в Європі технічне забезпечення працюють виключно генії дедуктивного мистецтва.

Так от, вищезгадані «генії» склепали супровідні документи по моїй екстрадиції на 83 аркушах, підсунули їх на підпис генерал-лейтенанту юстиції, заслуженому юристу України, уродженцю с.Розтоки Путильського р-ну нашої області – Анатолію Васильовичу Матіосу, який підписав їх, очевидно, не читаючи і це можна зрозуміти. Українські керівники, як правило, знають добре рахувати, а для «читати» у них є помічники. Залишається тільки, у найближчій перспективі, встановити чи не мають корупційно-кримінальні персонажі, про яких я писав раніше у своїх статтях, якогось зв’язку із Путильським районом загалом чи селом Розтоками зокрема.  

Всі обставини та документи щодо моєї екстрадиції були відомі мені раніше і я їм не здивувався, однак, мушу визнати, що недооцінив відношення німецьких правоохоронців до формальностей. Крім того, значний наплив іноземців в т.ч. біженців, спонукає їх використовувати будь-які можливості щоб позбуватися різного роду потенційно небезпечних іноземних «гостей».

Як я вже писав вище, формальності відіграють в житті німецьких держслужбовців надзвичайно важливу роль, а тому вони не ставлять під сумнів серйозність намірів та аргументів українських колег. Ранкові гості ввічливо запросили мене проїхати з ними до суду, де відповідний суддя запитав мене чи не маю я, випадково, бажання погодитися на добровільну екстрадицію в Україну. Я, в свою чергу, пояснив йому, що вже два роки маю бажання добровільно поїхати в Україну самостійно, але цьому заважає оголошення мене в розшук з незрозумілих для мене підстав. Виїхавши з України в 2012 році я по сьогодні не змінював офіційної адреси в Берліні, а тому ніяк не міг почати «переховуватися» в 2013 році, при тому за тією ж адресою. Викликати мене для дачі пояснень чи для допиту українська сторона категорично відмовляється, хоча моє місце проживання вже давно і достовірно відоме. Суддю це здивувало і формальні ознаки екстрадиції миттєво втратили своє значення. Ну уявіть собі, для чого розпочинати примусову екстрадицію, дорогу у фінансовому відношенні і складну з огляду на підготовку документів (переклад всіх документів на англійську, німецьку мови, співставлення кримінального законодавства двох країн і т.д.) та міжнародну співпрацю (в процесі екстрадиції задіяні Національне центральне бюро Інтерполу в Україні, Бюро Інтерполу в ФРН, Генпрокуратура України, Федеральне міністерство юстиції ФРН в м.Бонн, Генпрокуратура та  Верховний суд федеральної землі м.Берлін), замість того щоб просто надіслати людині, яка офіційно зареєстрована за відповідною адресою, повістку-виклик до слідчого?! В екстрадиційних документах відповідь на таке питання була відсутня. Так само були відсутні «генії» від України, які могли надати таку відповідь усно, але підпис головного військового прокурора найбільшої європейської країни сам по собі викликає повагу. Суддя довго «чухав потилицю» і, напевно, переживав внутрішній конфлікт між відношенням до формальностей та прав людини. В кінці кінців він вирішив не брати на себе відповідальність за задоволення незрозумілих бажань українських правоохоронців, але і не ризикнув відпускати мене на свободу до вирішення питання по суті Верховним судом федеральної землі м.Берлін. Такий, внутрішній компроміс судді, привів мене того ж дня до всесвітньо відомого (принаймні так пише Вікімапія) пенітенціарного закладу – Моабіт, де я і провів останніх 132 дні (про перебування там буде з часом написана окрема стаття).

Ви не повірите, але за цей час ситуація практично не змінилася, хоча моя справа виросла із 83 до, майже, 400 аркушів. Суд до цих пір не бачить підстав для моєї екстрадиції, а українська сторона, щоб не втратити обличчя додає до справи все «геніальніші» документи. Коли і яке буде прийняте рішення по суті вже не знає ніхто, а тому суд вирішив відпустити мене 2 грудня додому.

            Абсурдність ситуації полягає в тому, що німецьким платникам податків, при тому, що жоден із німецьких законів я не порушував, всі ці заходи обійшлися вже десь приблизно в 30 тисяч євро (тільки один день утримання в Моабіті, приблизно, 180 євро, плюс витрати на суди та роботу відповідних служб і міністерств). Яка буде кінцева вартість «екстрадиції», яка швидше за все закінчиться відмовою ще невідомо. Так само як і невідомо на плечі платників податків якої країни ляже тягар кінцевої суми. Була б зрозумілою «рішучість» українських правоохоронців за будь-яку ціну знайти і покарати злочинця, якщо б мільярди не крали у них під носом і т.д. і т.п.

            Хтось із класиків сказав, що комедія це трагедія плюс трохи часу. Трагедія вже позаду, час іде….
Переглядів (3237) / Коментарі (30)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...