ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Любові Бойчук

викладач математики Чернівецького педагогічного коледжу
12-11-2016 19:30

ДОРОГАМИ наших ЗЕМЛЯКІВ

Прийшла осінь у наші краї. Вересень відкрив браму, жовтень позолотив листя, а листопад осипає ними землю і кропить її дощами. Гарна осінь у Карпатах і у ясні погожі дні, і у вітряні, похмурі, здавалось би непривітні. Нам випала нагода побувати в гірському містечку Гура-Гуморулуй, що в Румунії у жовтні місяці, коли ще фарби осені лиш де-не-де торкнулися зелені дерев, а згадую цей райський куточок у листопаді, під шум дощу, коли вже облітає листя і оголені крони дерев вирізблюються на тлі сірого, а часом блакитного неба. Для кожної української людини це містечко знамените тим, що в ньому 27 листопада 1863року побачила світ Ольга Кобилянська. Гори зеленим кільцем оточують місто, гірський вітер колише віти дерев, дві річки зливаються тут в одну - поетичний світ. О,так!   Тут могла народитись лірична душа. Ми приїхали в Гура Гуморулуй після відвідин монастирів Путна і Сучевиця з настроєм благосним і умиротворенним, сформованим красою, доглянутістю і духовністю святих місць, приїхали в гості до подружжя Одарки і Яреми Онищуків. Нас гостинно прийняли і старалися в короткий час показати те, що є характерним для цієї місцини. Так склалось, що ми побували на вокзалі, де вирує життя, де пасажирів, які поспішають у своїх справах, зустрічають і проводжають в дорогу гори. Побували на місцевому цвинтарі, де спокій, шум і тиша, де живі згадують мертвих і гори знову ж таки дивляться на місця вічного спочинку і подають знаки нам людям. Багато прізвищ на надгробках мають українське коріння. Відвідали монастир Воронець. Загадкова синя барва на зовнішніх фресках, яку не змінив невблаганний час зачаровує. І знову гори навкруги. А ще подорож стежками міського парку відпочинку, устеленими жовтогарячим листям і перехід через висячий міст, і вигин ріки, і зелені, ще зелені тоді гори, що ждуть зими, любителів гірськолижного спуску і різних видів зимового спорту. Пройшовши через парк, ми спустились до пам’ятника Ольги Кобилянської. Постояли, поговорили, сфотографувались на згадку.
Згадалися слова Ольги Кобилянської із новели «Природа»:  «Особливо любила осінь.
Та не ту,що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осінь усе чудова.
Дикі Карпати! Вона знала їх горду, замкнену красу, як і їх чудних мешканців, гуцулів. Знала усі тайни лісу.».
Ольга Кобилянська любила свої Карпати. І нинішні жителі цих місць люблять свій край.
Ярема Онищук розповідав про своє місто з великою любовю. Він свято береже своє українське коріння. Достойний син достойного батька Дениса Онищука, письменника, викладача фізичного виховання, цікавої небайдужої людини. Денис Онищук – уродженець села Кліводин Кіцманського повіту Північної Буковини (нині Чернівецька область). Життя водило його різними дорогами: навчання у Кіцманьській гімназії, Чернівці, інститут фізкультури в Бухаресті, професорування у Хотинській гімназії, Фальтичени (повітове містечко біля Сучави), Сигет на Марамарощині, Улайк, Роман, Гура Гуморулуй. Достойно пережив тяжкі воєнні роки. Знав мови, захоплювався театром, шахами, живописом, писав книги. Денис Онищук у книзі «Спомини» так розповідав про свої писання (ст.419):
«Я ще змалку любив читати. Як поезію, так і прозу. Просто ковтав книги, і всім прочитаним переймався. Гарні вірші, які дуже подобалися, часто переписував і ще потім ще не раз перечитував. Захоплювався Шевченком, знав багато поезій його напамять. І сьогодні можу їх розказати. Читав співомовки Руданського, любив його серйозні «До дуба», «Дочекався я свого святонька» …
Начитавшись різних книжок, я вирішив і собі спробувати щось написати…».
І залишив по собі гарний слід. Про нього дуже тепло і ґрунтовно написав у передмові до «Споминів» професор Володимир Антофійчук. Згадується епітафія з надгробку Софії та Дарія Лагадин, уродженців села Мамаївці (Північна Буковина), похованих у Гура-Гуморулуй  батьків Одарки Онищук:
«Коли помрем і заростем травою,
То в споминах ще оживем не раз.
Аж ляжуть поруч з нашими кістками
І ті, що споминали нас.
І буде це вже наша смерть остання,
Осінній вітер загуде.
Прийде весна - пора кохання,
А нас ніхто вже не спімне.»
А ось письменника згадують, читаючи твори, переносяться у той минулий час, захоплюються, або протестують. Написане слово - супутник вічності.
Гарною була ця коротка подорож, облагороджена святими місцями, зігріта гостинними людьми, окрашена зеленими горами, овіяна чистими вітрами. Люди могли би щасливо жити на нашій землі без воєн, злоби і агресії.
Фоторепортаж
   
Переглядів (606) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...