ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
29-06-2011 22:23

Як полюбити українського службовця ?..

20 років української незалежності дають підстави для висновків про технологію будівництва цивілізованої держави. Cаме української — пізнаваної в світі, самобутньої і з характером. Попри відоме про корупцію в державній системі, невизначеність у напрямку її руху, відсутність національної ідеї чи ще про щось, що дедалі важче списувати на проблеми росту, суспільна думка, все-таки,  сходиться на формулі з платниками податку в центрі, які наймають службовців для здійснення  функцій держави, території, чи ще чогось, що є спільним для всіх громадян.

І тут починається найважливіше. З’ясовується, що наш слуга народу служить з  «особливим» підходом до нього —з могоричем, або чимось більшим, з розумінням  неписаного правила обійти для вирішити справи по суті те чи інше правило, з розподілом на тих, хто має доступ до дозволу, ресурсу, чи ще до чогось, що регламентується, ліцензується, контролюється. Хочемо того, чи ні, але мусимо мати своїх «Іванів Івановичів», які можуть когось зробити «рівнішими серед рівних». Я далекий від сакраментальності на зразок «такі вже ми є» ,  начинені умовностями, що переходить в лукавість, чи ще в щось таке, що для німця чи британця не зрозуміле. Навпаки. У наших генах насправді закладена віра у принципового і чесного службовця, який добросовісно відпрацьовує народну копійку. Є і зразки людей, симпатії до яких передаються з покоління в покоління.

Нещодавно мав нагоду переконатися в тому. Їдучи дорогою до Строжинця, підібрав на зупинці групу студентів. На задньому сидінні автомобіля лежала моя книжка, з новелами і нарисами, яка нещодавно вийшла з друку під назвою «Хто пацив, той знає». Діти, займаючи місця на сидінні, передали її мені, запитавши, між іншим, хто і що у тій книзі «пацив», тобто, чогось зазнав у житті.

— Там є розповідь про такого собі правдолюба і сумлінного службовця буковинського даішника Іонуцу, — відповів я перше-ліпше, що спало на думку і було ближче до ситуації. — Він «пацив» багато, бо тримав на дорогах дисципліну й порядок.

На мій подив, діти почали навперебій розповідати про справедливого даішника, який  «колись оштрафував навіть свого сина за порушення правил дорожнього руху», ставив усіх рівними перед законом, не зважаючи на посади і ранги. Було в тих дитячих коментарях щось  оптимістичне, від того народного глузду, який живе за своїми законами попри те, що ці закони ще не стали повсякденною практикою життя, стосунків платників податку і посадовців хоч з погонами, а хоч без них. Ясна річ, в розповідях про Іонуцу є багато домислів, чогось схожого на народну творчість, бажання бачити щось кращим, аніж воно є. Але ж це і є оте наше прагнення душі до чогось досконалішого, проявом  «генетичної національної основи», на якій можна будувати суспільство з справедливими правилами гри для всіх його учасників.

Впродовж понад десятиліття видаючи відомчу газету обласної автоінспекції «Дорожній вісник», я з інтересом збирав нові й нові факти, в тому числі і анекдоти про незабутнього буковинського прапорщика. І вкотре переконувався, що їм кінця немає.

Найсвіжішу розповідь повідав нещодавно колишній міліціонер Ярослав Іванович Мукан, який працював в обласному управлінні УМВС ще коли ним керував генерал Василишин — майбутній перший Міністр МВС часів незалежної України.

— Був я тоді старшим інспектором відділу кадрів УМВС. — розповідає Ярослав Іванович.— Виходячи з того, що на той час актуальним був лозунг «Кадри вирішують все», можна зрозуміти вагу моєї посади, нехай навіть у званні всього лише  капітана міліції. Якось  на інспекторській перевірці в Сторожинецькому райвідділі я затримався до вечора, і вже не мав чим повертатись додому. Ото ж, попросив такого ж, як і я, старшого інспектора, капітана, підвезти до Чернівців на мотоциклі.  Їдемо ми на «КА-750» з коляскою у міліцейських формах. Водій за кермом у шоломі, а я ззаду — без. І тут, раптом, нас, офіцерів, зупиняє  Іонуца і каже, помахуючи жезлом:

—Це що за єрунда»?..  

—Яка «єрунда»?.. — перепитую я, відразу й не розуміючи, що відбувається, адже Микола Прокопович прекрасно мене знав, як офіцера управління. — Ви що, мене не знаєте?..

    А я з вами не розмовляю, — відповідає Іонуц, — я з водієм розмовляю…

Довелось капітану Мукану перейти на службовий сленг:

— Слухайте, шановний, та ви ж такий «мєнт», як і він… Тим більше, він по званню за вас старший…

— Знаю,— відповідає Іонуц.— А тому    й питаю у водія, а не у вас, чому ви без шолома…

Після паузи, у якій офіцери не знали, як себе вести,  даішник додає:

 — Ну, що?.. Писати мені рапорт на генерала Василишина?..

Пригадуючи ту історію сьогодні, Ярослав Іванович  каже, що тоді їм, двом офіцерам, довелось мало не на коліна падати, аби упросити непоступливого даішника обійтись без рапортів.

То ж як полюбити нам сьогодні свого українського чиновника-службовця хоч з погонам, а хоч без них ?..

Анатолій Томків, журналіст.

 

 


Фоторепортаж
    
Переглядів (2345) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...