ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
26-11-2019 10:59

Аби було так, як має бути…

 
 …І що то є — храм у селі!... На Дмитрія, Михайла, чи в Богородицю… Щороку в цей очікуваний час приходять гості, рідні, хто в обід, хто в іншу зручну для нього пору — не важливо.
Важливо, що застелені столи із виделками догори зубами вже готові прийняти тремтливі холодці, палаючий хрін, мащені в останню мить салати, щойно підігріті голубці, оселедець, облюбований кружечками цибулі, нарізані тонкими листочками шинку і ковбаси, паруючий капусняк з потопаючими у ньому ребрами, солодко припудрену домашню печеню, прохолодні напитки-компоти, витягнуті з підвалу, і все інше, що кладеться поверхами одне на одне, чого не може перерахувати навіть сама ґаздиня.
 Усе це готується з прицілом на день останній, коли  потрібне заготовиться, згромадиться, привезеться, наріжеться, натреться, напечеться, підігріється, притруситься, настоїться, нарешті, подасться поважно, з тихеньким ґонором «єк си належит»… При цьому гості, оцінюючи масштаби  смакоти, не знаходять слів, окрім «йой, йой», а ґаздиня пояснює: «то так трішки, аби щось було»…
Корзинку з-під хліба забирають, звільняючи місце для «аби щось було», чорні й білі скибочки роздають кожному до тарілки окремо, і хоча місця на столі більше не стає, бо ще щось додається, збільшується відчуття самодостатності у господарів, які «можут, мают, і гостей шануют».
Остання у храмових клопотах днина схожа на закидання довгими граблями сіна на копицю, формування «вершіті» на ній, яку уже «не ківают», а лише пригладжують, приплескують зворотною стороною граблів. Щоправда, жінка тоді не з граблями, а в бігудях під косинкою, з фартушком на святошній сукні. Оскільки гості на порозі ось-ось, вона уже нічого не бачить і не чує, і лише одна знає, що й кому треба ще зробити, аби вершіть на копиці вийшла «єк си належит»...
Винеси слоїки порожні на горище, бо тут плентаютси пид ногами, — говорить вона чоловікові ніби й легенько, як прохання, але так, що сказане уже ніби й зроблене...
Чоловік неспішно виходить з банками-слоїками в коридор. Щось там гримає, стукає… Ґаздиня пропускає повз вуха ті звуки, бо ж сказане уже ніби й зроблене…
Де ти є?... — Питає вона згодом, енергійно протираючи тарілки.
Відповіді не чути. Втім, здається, жінка й не хоче її чути, оскільки одним вухом сторожить, чи не стукають у двері гості. Вона повторює питання, залишаючи у ньому вірогідність ще чогось, чого, можливо, буде треба від чоловіка:
— Місю, ти вже зліз?..
— Уже!.. — чути десь далеко, ніби з глибини.
— Гай, борзенько, — примирливо промовляє ґаздиня.
— Там, внизу… — ні з того ні з сього долітає з глибини.
— Що внизу?..
— Та же ляда пид драбинов…
— Ну, та й шо?..
— Та нічо… Ляда відкрита, драбина си посунула, я упав у підвал… — стогне чоловік.
— О! — жваво вигукує жінка. — То озми банку огірків… Справа зверху крайні май хрусткі…
І що то є храм, на якому все має бути так, як має бути і на Дмитрія, на Михайла, чи в Богородицю…
Переглядів (289) / Коментарі (4)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...