ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
12-10-2018 16:55

Пташка на підвіконні

…Одокію  Чев’ючку вмовляли  утрьох: дочка Оксана, її чоловік і шофер, чоловіків товариш з роботи, який погодився поїхати своїм транспортом  до села — привезти  картоплю.

 У п’ятницю мама телефонувала двічі, просила  «забрати барабулі», бо врожай в мішках під стайнею, вуйко Василь повозив тачкою.

 — Я  казала, зремонтуємо машину, приїдемо, виберемо, — ремствувала дочка.— Ви хіба годні, мамо, то не горіло…

— Ає, не горіло… — відповідала Одокія. — Люди уже барабулинє попалили, на весну орют...

Відтоді як  роботящий дужий чоловік зі слабим серцем спотикнувся на косовиці легенько, наче знічев’я, але вже не піднявся, Чев’ючка не мирилася з тим, що чекало на неї  після наглої несподіванки.  Щоранку молилася перед образами біля вікна, кидаючи зір на туман у верхів’ях, просячи Всевишнього благословити погідну днину, ніби у стайні, колешні,  на царині, подвір’ї,  городі до вечора  мала світ перевернути. Вважала, що й після фатальної події все мало бути  так, як було. Іншого  не передбачала.  Ця думка сама по собі літала пташкою  над горбами хоч затягнутими мрякою, хоч у сонячнім  промінні за доброго "верем’я", додавала бажання усе робити так, «єк си належит».  Їй це ніби й вдавалося, хоча й  по-всякому —  десь зі стільчиком, десь із ціпком, десь із допомогою вуйка Василя.

Однак, якоїсь миті усі ті її бажання й намагання зліплювалися докупи, плюхкали у воду тихенько кицками-кавалками, підточеними на крутому березі течією життя. Розуміла, що те щезання потребувало примирення з собою, але не відступала від берега далі, визирала  у вікно ліворуч образів з тією ж думкою-пташкою. 

На ґанок виходила з діловим настроєм, попри те, що  у стайні вже не було телички, яку планувалося залишити замість старої корови, згодом  і сама багаторічна годувальниця переступила поріг востаннє. Звисаючий з порожніх відгладжених ясел ланцюг, шматок зализаної солі будили в Одокії щемливий жаль. Вона вдихала м’який дух колишньої живності, залеглий  у смерекових стінах і сволоках, затягнутих павутинням, із порожнім ластів’ячим гніздом біля одвірка, оминала поглядом погризене корито, до якого колись навперейми летіли  меткі поросята, і турботливо залишала двері прочиненими, якщо було тепло, або брала їх на защіпку за негоди.

З роками у господарстві залишився лише город та грядки, де зранку до вечора трудилась, залишаючи сапку біля хвіртки і міняючи її на ціпок.

Дочка і зять просили маму перебратися до міста, бо все йде до того, що ліпшого не буде. Одокія ж казала, що на тих «пльонтрах», тобто, на шостому поверсі, почуває себе травою на остриві, що має всохнути, що сходами їй підніматись важко, легше вийти   в  крутий Сірук, навіть з бесагами… 

— Мамо, уже не треба тієї барабулі,— не раз казала Оксана. — Пару мішків купимо.  Нащо того орання сапання, підгортання, тих жуків?..

—Та же так…— ніби між іншим погоджувалася Одокія.

— Забираємо всю барабулю востаннє,— ловила матір на слові дочка. — Все одно у нас будете на зиму. Замете, слизько, впадете. Он  Семениха і не йшла ні  пльонтрами, ні в Сірук, упала з відром барабулі  в підвалі, Їленка тепер мусит доглядати…

Зять підтакував обережно, стараючись  не зашкодити тому, у чому могли порозумітися лише дочка з матір’ю.

— Хіба барабулі винні? — винувато заправляла Одокія сиве пасмо під  хустку  і  ховала очі  в куток біля печі.

— Добре, мамо?.. — доганяла її Оксана  питанням, у якому тепло і ніжність межували з  наказом.

— Добре… — відповідала Одокія, не відводячи очей від кутка.

 При розмовах в таких тональностях їй здавалося, що саме туди, під лавицю, ховалася пташка і там чекала коли підуть гості, а ґаздиня, можливо, визирне у вікно...

— Домовилися?.. — перепитувала Оксана.

— Домовилися, — не перечила Чев’ючка.

Попри згоду, досягнуту Оксаниним поцілунком, Одокія зачиняла ворота, стайню наніч, лягала спати, відкладаючи важливі рішення на потім, а уранці молилася — і пташка знову летіла  у верховіття, спонукаючи ґаздиню старатися, аби все було «єк си належит», і знову "у верем’я" город орався на весну востаннє...

— Може й добре, пане Іване, що у нас машина зламалася, — жваво сказала Оксана  шоферові, коли вони повернули  попри потік до отчої хати. — Утрьох, може,  легше переконати маму...

Шофер погодився невпевнено. Сказав, що знайомий із такими ситуаціями, бо і з його ненькою було якщо не те саме, то майже таке.

— Вони, знаєте, — розмірковував він, — не можуть думати інакше. Отак з городів ішли би і не верталися  на цей світ.

Коли мішки були вже в салоні й багажнику, перед від’їздом усі сіли до столу з паруючою барабуляною кулешею та гуслянкою.

— Домовилися? — обережно запитала Оксана, не пояснюючи, що мається на увазі, бо мова наприкінці завжди була одна і та ж.

— Забирайте всю, — тихо мовила Одокія, демонструючи незнайомому чоловіку цілковиту покірність. — Таки  не годна. Правда...

— Вам краще буде, — чемно підказав зять.

— Та же так, — погодилася Одокія.— Трохи на насіннє лишити, і всю забрати…

— Ні, мамо, — поправила Оксана, — на насіннє не треба, бо вже садити не будете. Ми ж про це говорили, чи про що?..  Посіємо конюшину, най вуйко Василь худобі забирає. Ади, маєте від него гуслянку…

— Я й кажу, що забрати… — виправдовувалася Одокія, хотіла ще щось вимовити, але  далі лише заворушила губами і замовкла. Глянула в куток, і хутко відвела очі, ніби боялася сполохати там принишклу пташку, і взялася змітати з скатертини крихти, хоча на ній нічого не було.

 Шофер завів двигун, опустив вікно, аби попрощатись. Одокія підійшла ближче, подякувала за поміч:

— Видите, я їм кажу те саме, що вони, але вони сердяться… А я ж так і кажу: забрати всю, лише трохи…

Одокія запнулась, знову щось прошепотіла губами.

Шофер усміхнувся.

— Що мама сказала, пане Іване? — поцікавилась Оксана, коли машина рушила.

— Здається, сказала «трохи на насіння лишити»... — відповів він, і по паузі уже впевненіше додав:

— Сказала, але дуже тихо...

Тим часом Чев’ючка зайшла в хату і з порогу глянула під лавицю. Пташки там не було... Вона сиділа  на підвіконні ліворуч образів, готова випурхнути у простір між небом і землею…

Переглядів (262) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...