ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
23-09-2018 10:42

Чи повернуться гулі?..

Маленька дівчинка  сидить на дивані поруч з лялькою завбільшки, як і вона сама. Обидві з довгими віями  широко відкритих оченят, рожевощокі, зі жмутиками косичок, що симетрично стирчать на ангельських голівках у різні боки. Різнить їх хіба що жвавість.

Погляд ляльки незворушний,  спрямований на своє відображення у темній дзеркальній глибині екрана плазмового телевізора навпроти. Натомість малятко —  рухливе, неспокійне.   Щойно переставши бавитися лялькою, воно шукає  свіжої цікавості, блукає зором по кімнаті. У виборі об’єкта інтересу лялька має перевагу, бо може дивитися на екран   скільки завгодно. Для дівчинки  ж це бажання регламентоване маминим попередженням  «Тільки п’ять хвилин, Софійко» та нагадуванням:  «Одна  пройшла»… 

Молода мати принципово оберігає дитя від теле- та Інтернетної залежності, аби донечка пізнавала світ через  книжечку, казочку, малюнок, розвивальні забави. "П’ятихвилинне попередження" здебільшого завершується плачем, що викликає у дідуся щемливий жаль.

Схвалюючи методику виховання онучки, він не витримує її відчаю,  іноді нишком повертає дитятку смартфон чи вмикає перерваний «мультик». За це отримує від дочки «на горіхи» й виправдовує свою лояльність   бубонінням  «Воно ще маленьке»…

  Однак дочка не погоджується, звинувачує батька у виборі найлегшого виходу з ситуації, зауважує, що  у неї  серце теж не кам’яне.

—Я  її готую, тату, — ображено пояснює дочка, — до міри в користуванні ґаджетами, бо це наркотик.

У голосі дочки  нотки професійного лікаря. Вона говорить про появу в медицині спеціальних клінік, потребу в лікуванні  інтернетно-комп’ютерної залежності.

—Коли бачу, як Софійка занурюється в ті екрани, — веде вона далі, — телевізора, смартфона, чи комп’ютера — таке враження, ніби хтось забирає дитину в мене… Нагло і  цілком. Ніби обкрадена залишаюся.  А ці косички…

 Дочка торкається жмутиків-косичок, дбайливо перев’язаних нею гумками,  перебирає викохані пасма пальцями, ніби молоді пагінці, і каже, що коли дитина потрапляє у полон комп’ютерної мультиплікації, вони  нагадують їй  антенки для приймання сигналів трансформерів….

. —Не хочу оцифрованої свідомості свого дитятка… — скрушно резюмує дочка. — І ти маєш допомагати мені, аби косички не були  антенами.

Дочка  пильно стежить за маленькою, хоче  перебрати її увагу на себе. На щастя, дівчинка оминає поглядом  і плазму, і блимаючі, співаючі, розмовляючі, начинені електронікою іграшки у великому картонному ящику. Впіймавши нагоду підготувати крихітку до сну, мама  ніжно наспівує:  «Лю-лі, лю-лі, налетіли гу-лі»…

            — Кажи, Софійко, «лю-лі»…— вкотре терпляче починає вона колискову спочатку.

Малятко, здається,  нічого не чує, зайняте  своїм  пошуком. І раптом, ніби між іншим,  не перестаючи блукати оченятами по кімнаті, повторює почуті слова. Спочатку окремі, потім рядком... Далі  повертається до матері з очима, повними довіри й такої ж, як у матері, ніжності. Жмутики починають слухняно й ритмічно похитуватися у кінці  кожної віршованої фрази, вимовленої з акцентом на останньому складі. Кімната наповнюється родинним  затишком і благодаттю...

 Зворушливе видовище бентежить дідуся.  Він ще не звик до  "дідівського статусу", але й не намагається збагнути його, бо  свідомість переповнена феноменом  нового життя, а таємниця самовідтворення природи з генетичними деталями роду заворожує. Йому здається, що спостереження домашніх, які помічають в онучці не лише «таткове», «мамине», але й «дідове», — уже не сентиментальність, а  щось таке, що має сенс. У всякому разі, при бічному світлі на підборідді онучки й справді помітна ямочка. Як  у нього…

 Усвідомлення дивовижної природної повторюваності здіймає теплу хвилю в грудях. Дідусь посувається у кріслі вперед, назустріч жмутикам, що й далі ритмічно похитуються.  Він морщить чоло, зводить над переніссям припорошені памороззю брови і долучається до  ритму  «тах-тах, скрип-скрип», видаючи з себе ті органічні акценти  тихеньким голоском високо, як у задушевній пісні  наприкінці октави, уже на межі з фальцетом. Він розуміє, що у своєму солідному віці з лисиною на маківці має смішний вигляд, але не приструнює себе, не зупиняє, бо чує, як до кімнати залітають знайомі з дитинства  «гулі», наспівані мамою давно-давно, коли вона накривала його ковдрою, що поколювала щоку шерстяними ворсинками… Як тоді, так і тепер він не може збагнути, чому гулі називаються гулями і схожі на птахів, але у чоботях, та ще й червоних… Його неймовірно бентежить те, що дитятко надає перевагу образам з колискової, а не плазмі чи ґаджетам, які за його пам’яті не існували навіть у казкових фантазіях. Може, й справді, попри шалений розвиток технологій,  життя людське залишається людським незалежно від прогресу  із матрицею в основі, яку людина  не змоделює цифрою, поки вона людина.  Так думалось  дідусеві  тієї миті.

— В червоних чобо-ТАХ,— повторюють і дочка, і батько, і онучка, — ворітечка СКРИП-СКРИП…

Філософські асоціації розчиняються  у простеньких  строфах, всі вони утрьох разом занурюються в океан із енергією цього ритму в  бездонних глибинах.

Дочка радісно зиркає на батька, а він солідарно підморгує їй, по-змовницьки вказуючи поглядом на онучку: мовляв, тепер це створіння «онлайн» демонструє  духовну єдність із ними, живиться соками з генетичного коріння роду, а не чимось віртуальним, складеним з нулів і одиничок...

Втім, триває так не довго. Якоїсь миті малятко помічає  на столику залишений мамою смартфон... Воно хапає його рученятами блискавично, гарячково береться натискати пальчиками на кнопки. Екран зблискує, оченята дівчинки зблискують тим самим світлом, наче вмикаються разом з ґаджетом.

—Лю-лі!..  — майже з відчаєм  кричить дочка, забираючи смартфон та ховаючи його  за спину. — Налетіли…

Але пізно… Маленька плаче й вимагає повернути забране. "Гулі"   сполохано пурхають кімнатою і вилітають геть через зачинені вікна.

—Займи її якимсь іншим предметом, — радить дідусь, як хтось з мудріших на пожежі.

Дочка вибігає на кухню і повертається з величезною, соковитою, повнобокою... грушею.

—На, Софійко! — вигукує вона так, щоби новина не втопилася в дитячому риданні.

Несподіванка ніби й дає результат. Дівчинка замовкає, обома рученятами бере грушу й намагається «заїсти» нею свій плач. Однак груша надто велика й кругла, а ротик надто маленький… Спроби надкусити її завершуються нічим. Покрутивши плід в руках, малятко повертає його мамі,  щось пояснюючи.  На  обличчі дочки — розгублена усмішка….

—Що вона сказала? — питає дідусь.

—Сказала: "Бери назад... Не працює"... 

Дідусь вражено вигукнує: "Овва!" 

Здається, відображення ляльки у дзеркальній глибині плазмового екрану усміхнулося також...


Переглядів (481) / Коментарі (5)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...