ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
01-07-2018 10:16

Все не так (продовження)

(Продовження. Початок у попередній публікації)

Сюди він приходив щодня. Автомобілі, причепи, підводи, навантажені зерном, зеленою масою, заїжджали на поміст із високим шиферним дахом і хором горобців, що визирали поживу під ним. У тісному приміщенні дядьки пихтіли пахучим самосадом, скручуючи самокрутки зі складених книжечками-квадратиками газет, між заїздами грали  в доміно, лунко б’ючи камінцями по відполірованій поверхні стола. Вагар, зиркнувши у вікно, пересував великий і малий повзунки ваги, відкривав зошит із хімічним олівцем між робочими сторінками. Спітнілі водії пили кухлем воду з відра  біля дверей, чекали, коли тонни і центнери будуть оголошені й  записані. 

Якщо з поля возили зелений горох, Толя встигав насмикати у пазуху солодких соковитих стручків. Коли машина рушала, він крадькома ставав на щілину між  рамою та платформою, аби відчути її коливання. Тоді йому здавалося, що рухається  край землі: що під видноколом є така ж щілина і небесний купол, основи якого він ніяк не може дістатися, заходить у неї, стаючи нарешті кінцем самого себе.

 Його називали тут «колгоспним Толею», сприймали чимсь притаманним ваговій — як горобці під дахом чи великий сірий кіт, що приходив, коли хотів, і з підвіконня ловив мух, притискаючи їх лапою до скла у кутках віконних перегородок.

Іноді на ваговій з’являлася струнка постать парубка Івана. Із дідом Дем’яном він товаришував, разом вивозили в поле вулики на цвіт гречки. У «колгоспного Толі» Іван завжди запитував одне і те ж: «Де дід»?..  При цьому дідусь міг стояти й поруч... Після запитання,  яке відповіді не потребувало, парубок таємниче додавав: «Бандерівець»... Значення того слова Толя не міг збагнути, але, за аналогією до «так» і «не так», міркував, що якщо корова й баба Манька мають одне ім’я, то  може бути два і  в когось  одного.

— Це ж Настин, з  Карпат?.. — питав Іван діда Дем’яна.

— Еге, Настин, — відповідав дідусь. — У горах вчителює… Там він   і народився…  Ішла на роботу, залишала у  гуцула в хаті…  А у нього одинадцятеро було… Воно рачкувало  між тими гуцуленятами, ніхто за ним не  дивися... Оце ж і привозить до діда-баби на Київщину, поки ще не в школі.

Дід Дем’ян обіймає онука люблячим поглядом і, згадавши про щось відоме лише йому, усміхається:

— Він, бач, шукає тут, де небо в землю заходить… Там же у них гори навкруги,  а небо угорі... А  тут йому здається, що воно наче під ногами…

Толя сором’язливо зиркає на Івана, але обличчя в парубка серйозне.

—Це ж вони, діду, той… — загадково говорить він, — вони ж там бандерівці…

—Еге, — погоджується дід.

—Це ж вони за незалежну Україну...

—Еге, — відповідає дідусь  однотонно, ніби хоче  швидше минути ту тему. — Як звідти приїде, то вже й балакає інакше… На «так» каже… Як же воно?...

—Йо, — нагадує малий.

—О то, то! — Сміється дідусь, — ніби  «вйо» на коней… А чесне слово?..

—Бігме…

—Ото-то!.. — тішиться дідусь.

На очах у нього з’являються сльози. Попри  міцну козацьку статуру, суворі кошлаті брови, він дуже сентиментальний. Щойно зайдеться про щось зворушливе, відразу плаче. Натурально. Аж схлипує. Та Іван ніби нічого не помічає й  веде  далі про бандерівців:

—Вони ж, діду, западенці, до тепер ще у лісах ховаються...

—Еге, — відповідає дідусь, витираючи сльозу, і Толі здається, що дід плаче ще й від того, що бандерівці вимушені ховатися в лісах…

Якби не дядько Грицько, який часто заходив до діда Дем’яна й бабусі Федори, ще з подвір’я гукаючи «тату, або «мамо», Толя, можливо, й не цікавився б, що  значить оте «бандерівець», адже Іван жити не може без якихось вигадок. Натомість дядько Грицько, схожий на дідуся, солідний, із вольовим підборіддям, густим неслухняним, чорним з сивиною волоссямдурниць не говорив і викликав у Толі неймовірне захоплення. Всі питання щодо дідусевого господарства він вирішував конкретно й  з легкістю. Можливо, тому, що працював на якійсь начальницькій роботі у Києві. Телевізійні антени, споруджені ним біля своєї, по той бік  за фермами, і дідової хати, були найвищими в селі Студениках, виднілися здалека: дядька Грицька — на трьох опорах, дідова — на трубі з розтяжками, як знаки козацької родини Довгоруків. 

Дядько любив виїзди на природу, полювання в компаніях численних друзів. Усе в нього виходило якось масштабно, із розмахом. Коли, скажімо, заготовляли березовий сік, то у дядька Грицька це було бідонами. Напій настоювався на підсмаженому ячмені у холодному погребі — і ніщо краще за нього не вгамовувало спрагу. Якщо привозив з Києва своїм дочкам Люді й Вірі сільський делікатес — морозиво, то не поштучно, а картонним ящиком, відкривання якого тіткою Надією збурювало у Толі бентежне відчуття можливого в неможливому.

Іноді до дядька приїжджав на синьому "Запорожці"   художник Степан. Його картина напроти вхідних дверей у дідусевій хаті — із кобзарем, що грає на бандурі на кручах Дніпра — першою зустрічала кожного, хто переступав поріг. Глибоким оксамитовим басом дядько читав вірші Шевченка, скрушно додаючи: «Так рано рука Тараса випустила віще перо»… У розмовах із художником Толя чув і про отих Іванових  «бандерівців», що, як з’ясовувалося, боролись і з німцями, і з москалями за Україну, про яку мріяв Шевченко. Очевидно, щось важливе було в тому слові, якщо дядько промовляв його із загадковою повагою і не так, як Іван,  з будь-якого приводу та несподіваними наслідками після них…

Одного разу Толя стояв під вербами, спостерігав, як парубок із колгоспниками тягнув неводом карасів з Нетечі. Найбільших відбирали на березі, дрібних кидали  назад у ставок. Помітивши онука діда Дем’яна, Іван поманив його пальцем, але не спитав, як завжди, «де дід», а відтягнув майку, і, притримуючи її однією рукою, другою один за одним кинув за пазуху хлопчику кілька  рибин. Вони борсалися, пручалися, і Толі  перехопило дух від переляку.

—Бандерівці нічого не бояться… — заспокоїв його Іван. — Неси бабі, нехай посмажить…

Толя помчав додому зеленим тунелем, ризикуючи повсковзнутись на свіжих коров’ячих кізяках та розгубити улов, що тріпотів під майкою й лякав  холодною слизькістю. Бабуся Федора потім сварила парубка за цю вигадку, але той по-змовницьки підморгував малому, мовляв, хіба вона  знає, ким насправді є її онук з Карпат?..

***

 Щодня хтось із вагової  йшов до дідової криниці. Іноді й двічі на день. Степлілу воду, витягнуту кимсь, аби випити кружку свіжої, вихлюпували, як правило, у палісадник. Від цього регулярного підживлення лопухи за криницею розкошували, ховали Толю, який любив з прохолодного затінку  спостерігати між лопушинням угорі, як крутиться угорі корба,  ніби з самого неба опускається ланцюг, пронизуючи землю, а потім, струною натягуючись, підіймає з холодної темряви її сріблястий сік. На товстих здерев’янілих стеблах лопухів  зблизька можна було розгледіти чудернацьких комах — не лише трав’яних коників із зігнути колінами назад ногами, щомиті готових до стрибка, неквапливих п’ятнистих «сонечок», здатних рухатися так, що непомітно, як рухаються ноги, але й рогатих жуків, створінь із геометричними фігурами на панцирах, що помилково перли туди, куди дороги далі немає, заклопотаних  полюванням на еластичних сітках павуків,  багатоногу гусінь, що реагувала на дотик скручуванням у кілечко і рятівним падінням на зумлю.

Найголовніше,  звідси можна було бодай щось зрозуміти з того, що бубоніла під ніс баба Палажка, крутячи корбу. Сварлива й вічно чимсь незадоволена, сусідка приходила до криниці, оскільки своєї, як і баба Манька, не мала. При цьому  кожний її крок супроводжувався рухом губів… Тобто, вона щось тихенько промовляла, йдучи стежкою та шукаючи поглядом бабусю Федору.  Якщо це вдавалося, то губи Палажки  стискалися, вся вона скручувалася в кілечко, як ота стривожена гусениця в лопухах… Палажка промовляла вголос якусь прикрість на адресу бабусі Федори і вже могла йти далі. А інакше не могла… У цьому Толя був упевнений, хоча збагнути залежність руху Палажчиних губів і ніг, як і її  дивовижну неприязнь до бабусі Федори, не міг.  Не любила бабусю сусідка —  і кінець. Може, тому, що була без чоловіка, жила сама із дочкою Уляною, може, заздрила двом найвищим у селі довгоруківським антенам, а може, просто була такою, якою була… Її дратувало, що бабуся Федора ніколи не відповідала на прокляття прокляттями. Аби як кипіла, навіть плювалася в її бік Палажка, бабуся спокійно відповідала: «Оце так гарно?..". Ця чемність виводила сусідку з себе, вона  кричала:  «Бачу, бачу, у горлі у тебе чорти клубляться!.. Та ж нехай уже повилазять!»

Палажка так упевнено говорила про чортів і тицяла при цьому пальцем, що здавалося, ніби вона бачить те, чого не бачать інші: що  ніби  й справді  ті «чорти» залізли в горло бабусі Федорі, від чого вона страждає, але не зізнається, бо дуже добра й чемна.  Цей сумнів посилювала магічна безапеляційність всього, що мовилось Палажкою і не передбачало заперечень.

У цьому Толя переконався, коли бабуся Федора на ослінчику біля веранди чистила в казанець картоплю, а він водив возика стежкою.  Тоді, захопившись, заїхав у спідницю баби Палажки, яка йшла до криниці й ворушила губами, очевидно, вже після  мовленого прокляття. Палажка підняла з трави лозинку, відняла його руку від возика й  шепнула на вухо:

 — Бери, і бабу по спині  отак…

Вона махнула лозинкою, показуючи, як, вставила прутик у Толину долоню й зімкнула її. Це було зроблено так несподівано, що Толя встиг лише слухняно кивнути головою.

— Біжи,— звеліла баба Палажка.

Як заворожений, Толя підбіг до бабусі, і, хоча й легенько, але потягнув її лозинкою по спині.

 А це що таке?.. — здивувалась бабуся Федора, повертаючись.

 Таке, таке!.. — переможно сміялась  баба Палажка.

 Це ти отак дітей навчаєш?..

 А я тут при чім?.. — Мовила Палажка, піднімаючи у подиві брови та очікуючи на продовження діалогу.

Толя одночасно зрозумів, що скоїв щось ганебне і  що не знає, навіщо  це зробив. Поки Палажка з піднятими бровами смакувала перемогу,  він кинув прутика, чкурнув  у свої лопухи, і насторожив слух, розмірковуючи, чому все відбувається не так і завершується не тим...

Палажка також підійшла до криниці, пустила вниз відро, гальмуючи долонею вал. На фоні неба, що на той час клекотіло у передчутті дощу, а може, й грози, голова її здавалася видінням з хмар. У їхніх мінливих формах Толя упізнавав химерні образи, схожі на людей, звірів, або якихось фантастичних істот. Вони мінялись у настроях, витягуючи шиї, відкриваючи роти, вирячуючи очі, або й взагалі перетворювалися на щось інше. Тепер же Толя дивився не на хмари, а на Палажчину  голову між ними, яка то збільшувалася, то зменшувалася з кожним наступним повертанням рукояті корби. І хоча сусідка не була беззубою, як баба Манька із  волосинкою на бороді, і схожою не на когось і не на щось, а на саму себе, її обличчя тієї миті чомусь здавалося  страшнішим і за Маньчине,  і  за  істот у небі.

— Чорти, чорти… — промовляла Палажка.

 Вона повторювала те слово стільки разів, скільки обертів робила корба. Коли ж відро дійшло верху, баба потягнула його на цямрину, розпліскуючи воду, і, крекнувши,  додала: «Так і клекотять, так і клекотять»…

У Толі не було сумніву, що йшлося  про чортів у горлі бабусі Федори. Він сидів би за криницею ще довго, обмірковуючи ті враження й здогадки, якби не дощ, що почав барабанити по лопухах, і голос бабусі, яка кликала його до хати. Толя виліз із своєї засідки пригніченим і розгубленим. Утім, ні того дня, ні пізніше бабуся  ні слова не сказала про пригоду з прутиком, ніби  нічого ганебного не трапилося з її онуком. Це породжувало в Толі ще більший жаль до неї, рідненької, ображеної ним незрозуміло чому.

Відтоді вирішив бути обережнішим у своїх вчинках. Водночас приглядався до бабусиного горла, особливо коли вона знічев’я кашляла... Адже всяке могло бути там, де іноді «так» зовсім і «не так»... Думав, що  якби допомогти бабусі побороти чортів у горлі навіть у разі їхньої відсутності там, то це було б краще, аніж не допомагати тоді, коли  б вони були там насправді. Нагода реалізувати ті міркування трапилася незабаром…

У безвітряну погоду, коли нещадне сонце пекло занадто, по обіді дідусь і бабуся на годинку лягали перепочити, аби перечекати пік спеки. Дідусь — у надбудові над погребом, де знизу піднімався прохолодний дух, а бабуся — у хаті, в маленькій затіненій кімнатці з дверима біля драбини на горище, що звалася «хатинкою».

Отож, зайшовши в сіни, Толя почув у хатинці хропіння… Воно здалося йому якимсь натужним — ніби не від міцного сну, а від чогось, що якраз і заважало спати. Він обережно прочинив двері. Бабуся лежала горілиць із напіввідкритим ротом. У її горлі час від часу щось ворушилося, клекотіло, потім виривалося назовні тим відчайдушним хропінням. Обличчя бабусі із заплющеними очима було  чужим, ніби це й не вона… Толі захотілося потягнути руку, що звисала з ліжка, змусити бабусю піднятися, стати такою, якою вона була насправді. Хоча та, на ліжку, інша, чужа, також була насправді…  Толя подумав про це і раптом згадав про Палажчиних чортів…  Чи це не вони клекотять у бабусиному горлі, міняючи її із схожої на несхожу?..

Аби перевірити цю версію, він навшпиньки пройшов через сіни на кухню, відкрив поїдені зсередини   шашелем дверцята кутової шафи й узяв із сільниці  щіпку солі. Так само навшпиньки   поніс її в хатину і, дочекавшись, коли в бабусиному горлі  заклекотіло, висипав туди сіль, аби вигнати чортів…

Клекіт відразу припинився. Стало тихо і страшно… Бабуся плямкнула, потім закашляла так, що Толю вихором винесло з хатини, підняло  драбиною на горище, де він почув спочатку биття свого серця, а потім  голос бабусі: «Що ж воно таке, рятуй мою душу!»….

Увечері бабуся Федора розповідала діду Дем’яну, як  їй не дала здрімнути в хатині "якась  чортівня" у роті, що невідомо звідки взялася.

— Наче й тепер солоно… — казала вона, витираючи губи кінцем фартуха.

— А я спав, і нічого… — відповів дідусь, надіваючи окуляри та зриваючи наступний листочок з календаря…

***

…Після того випадку сусідка хоча й продовжувала буркотіти під ніс, але, здавалося, уже без чортів. Онук тішився тим,  що може й справді бабуся повипльовувала ту гидоту  разом з сіллю, що Палажка згодом пом’якне, рух губів перестане впливати на рух її ніг…

Хотілося цього  ще й тому, що Палажчина дочка,  красуня Уляна,  була доброю та уважною до нього. Завжди скаже привітне «Драстє», погладить по голові, тицьне невідомо звідки взятого цукрового коника на паличці або смачну квадратну цукерку «Киць-киць», що дивовижно зліплювала зуби докупи. Толя смоктав її й думав, якби такі цукерки бабі Палажці, то їй важче було би ворушити губами й проклинати бабусю Федору…

Увечері до воріт під’їжджала вантажівка  з дівчатами в кузові, що співали «Здрастуй, зємля цєлінная», Уляна спритно зіскакувала, ступивши ногою на колесо, й поспішала додому, аби незабаром, якщо в клуб привозили індійське кіно, замайоріти в сутінках біля вагової ситцевим платтям в горошок.

Толя також мчав до  клубу, де перед сеансом, зібравшись докупи, дівчата лузали насіння, жартували з хлопцями. Стрункою статурою Уляна була найпомітнішою серед подруг і, здавалось, насіння лузала не так я інші — якось хвацько, легко, що не заважало  відповідати на залицяння парубків, серед яких Іван був першим. Зрештою, Толя вже давно помітив: коли Іван заходив на подвір’я  спитати «де дід», то більше блудив очима по стороні від хати баби Палажки…

 Однієї тихої неділі, коли натруджене село відпочивало, корови в загорожі біля ферми  ліниво ремигали, а кабан в сажку безпробудно спав, побачивши на стежці Уляну,  за звичкою Толя пірнув у свої лопухи. Дівчина вже  витягла воду й хотіла перелити її в домашнє відро, але тут ніби з неба з’явився  Іван...

— Дай, я витягну, — сказав він.

— Уже витягла,— відповіла Уляна, розмотуючи ланцюг.

— Це не та вода, — не погодився Іван і вилив воду в лопухи, фактично, на голову онука діда Дем’яна...

Толя зіщулився, але продовжив спостерігати за Іваном, який повільно опускав відро, так само повільно тягнув його, у такий спосіб тримаючи біля себе Уляну.

Коли відро вдруге було вгорі, Іван  знову вилив воду у лопухи, сказавши, що і цього разу вона не та....

— Годі вже, — сердито мовила Уляна, беручи своє відро з лавиці. Але Іван перехопив її руку, потягнув до себе, міцно обхопив її стан.

 Пусти, — голосно прошепотіла Уляна, — дід Дем’ян побачить…

— Немає ні діда Дем’яна, ні баби Федори, нікого немає, — скоромовкою заговорив Іван, дужче й дужче обіймаючи дівчину.

— Так малий же побачить… — запротестувала дівчина.

— Бандерівець?..

— А чого ти його так  називаєш? .. — запнулася Уляна, відгороджуючись ліктями від Іванових грудей.

 Бо він надійний  і нікого не продасть, — пояснив той.

— Все одно пусти! — пристрасно повторила Уляна, однак, Толя помітив, що всупереч тому протесту руки її не відштовхували, а навпаки — м’яко піддавалися парубкові.

Знову все не так, подумав Бандерівець…

Він дочекався, коли персонажі сцени біля криниці  розійдуться, пошепки про щось домовившись, і, мокрий, як після купання в Нетечі, виліз із лопухів.

Попри хату баби Маньки  від бездонного неба за соняхами, що було ніби під ногами, потягнуло свіжим вітерцем...

Анатолій Томків

Переглядів (1033) / Коментарі (3)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...