ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
24-04-2018 11:06

Горнятко у траві

…Туман  повільно наповнював  улоговину зовсім близько — за посинілими від часу латами огорожі, що обіймали царину  разом із гостроверхою  хатою в долині та  кривою яблунею в горішньому кутку з весільною смерічкою на верхівці, не знятою господарями з минулої осені, вже сухою, із закрученими кінчиками гілок, але ще не з осипаною глицею. Здавалось, коси  вицвілих паперових чічок, обважнілі від ранкової роси, замайоріли б у  «Гуцулці», якби, раптом, озвалася струна на цимбалах чи скрипці, або дзенькнув  таріль на бубні. Але пташині голоси, захлинаючись  шаленством пробудження днини, заповнювали  нотний стан  між небом і землею щільно, не залишаючи просвітку ні для чого, окрім як для своїх форшлагів і реприз. Стіна лісу, насичена тим багатоголоссям,  розчинялася у сироватці лінивого туману, робилась невагомою, готовою попливти кораблем із трикутними парусами смерекового верховіття без вітру, від самого лише дотику до них зором чи думкою.

Улоговина виднілась Дунусеві так, як бачив її в дитинстві з улюбленого місця, сидячи на нижньому конарі яблуні, опираючись спиною на  поранений стовбур. Дерево, вражене громовицею, відійшло, живильними напливами затягнуло розколину  і взялося відтоді рясніти  кислуватими плодами щороку, щедро за будь-якого поліття, випромінюючи материнську енергію буйною кроною. Під її шатром мрії народжувалися самі по собі, летіли  у гірське роздолля легко й охоче.

Дунусь не міг збагнути, як  опинився на яблуні, губився між тим, що пригадувалося і що відбувалося ніби й тепер, у реальному часі... Ритуальне деревце з чічками підказувало, що перев’язаний рушником весільний дружба уже кинув униз шматки розламаного калача від молодого й молодої на щастя тому, хто упіймає їх. Тобто, те, що було, минуло, і він  сидить на конарі вже не хлопчиком, а повінчаним…

 Спробі розібратися у часі й подіях заважало бажання  пірнути у сироватку в улоговині, що  відокремлювала  лісове громаддя від землі попри закони тяжіння. Таїна того видива  притягувала до себе магнетично, і треба було вхопитись за щось, аби не впасти. Дунусь провів рукою позаду себе, намацуючи стовбур, але там нічого не було, і не було нічого далі й далі, куди тягнув руку,  втрачаючи рівновагу. Зрештою, вже  не пручаючись, балансуючи руками й ногами, пірнув у прохолодну вологість бездонної порожнечі, податлива колюча хвоя прийняла його м’яко, обережно опустила на землю.

Пташиний оркестр замовк... Стало тихо, аж задзвеніло у вухах. Косий промінь прорізав мряку, що заструменіла у ньому, як дим після вибуху, освітив патьоки смоли на могутніх тілах дерев, соковитий мох, струнку геометрію папороті. Грибний лісовий дух із присмаком прілого листя наповнив груди,  стало чутно, як пульсує кров, гойкає серце … Дунусь оперся на лікті, озирнувся і побачив неподалік лежачі кожна біля свого пенька три рівненькі, як трембіти, смереки... Удруге збагнув, що  неймовірне відбувається з ним не колись, а тепер і тут, адже смереки цієї зими валив він… Упізнавши три «трембіти» поруч,  четверту знайшов очима трохи далі — там, де вона й мала б лежати…

— Твоя робота?.. — почув раптом дівочий, а, може, дитячий голос так чітко, що сказане чулося б, якби навіть було мовлене пошепки...

—Моя… — відповів механічно не відаючи кому.

—Хтось ухопив калач із яблуні кавалком щастя, а хтось шукає його там, де скоїв гріх?..

—Не гріх…— мовив Дунусь.— Коли рубав, цюкнув сокирков хрестик на корі, помолився  «Благослови, Господи, на сегоднішню днину»… Аби смерека чула, бо то живе… Ади, на цих трьох лишив вершечки зелені метрів на два-три… Хвоя має соки витігнути. Так дідо учив. Він ліс сплавляв Черемошем, клав хати, знавси добре на дереві. Зелене має витігнути мокре, аби деревина затверділа… Але кому я це кажу?..

—Кажи… Так цікаво…

—А ти чія?.. Чи, може, чіє?..

—Я була ще дитиною, коли за тобою дівки бігали… Ти вибирав довго…

—То правда.

— Тепер маєш молодичку…

—Маю.

—Про хату мрієш?

—Ає. Для нас обох. Але спочатку для неї. Я все для неї зроб’ю, я чекав її так, як ти кажеш. Довго. Тепер маю робити все єк си належит, одне за одним коротко. Хату треба зачинати у повний місяць. Але наперед порадитиси з дідами, шо знают єк і коли. Камінь на фундамент озму з потоку — не футуруватий, а моцний, аби тримав. Те плитє в берегах не годитси. Піскувате. Щоби робота не каменіла, спочатку завезу на пляц дерево, а не камінь. Лише би вона цего хтіла там, де я хочу…

—Де?

—На царині. Акурат біля старої дідівської. Вона щось так, гей би не дуже… Мовчить… Бо треба буде тут уже жити, в горбах, і ніде інде. А там добрий прихід, без перелету, звірина там не має стежок. Нікому хата не буде заважати. Треба лише перевірити пляц…Узєти чєтверо горшєт, налити водички бирше половини, накрити кожне горші грінков хліба. Д’вечіру покласти їх  на вугли, де має бути хата. А на другий день  пидняти грінку і дививтиси кілько є води в горшєти, чи не стало менше, чи хліб не поїдений, чи горші не перевернулоси. Єк добавилоси водички, або не зменшилоси, то дуже добре. А єк шос таке си стало, то посунути горшєта на два-три метри до сходу сонця. Я вже косу виклепав. Буду косити царину останній раз…

Дунусь замовк, поблудив поглядом довкола.

—Я тут,— почув десь зліва, чи справа, чи спереду чи ззаду, —  говори, так любо це чути…

—Хочеш мене зробити дурним, що говорит сам до себе?..

—Але ти ж мене чуєш?.. Я тут, все вижу. На цих трьох смереках вершечки зелені, а на тій четвертій, що далі від тебе, вершка немає. З обох боків укєта..

Те дерево має двоє сердец і рідке політтє. Дивиси на пень, там видко. Воно не годитси. Два серця мають бути у хаті, а не у стінах, стелі, чи підлозі… Але чо я тобі це говорю?... Чи  заслаб на голову, що белькочу в улоговині сам до себе?..

За тими його словами промінь згас. Щось лишилось від нього у прямокутнику, перехрещеному хрестовиною. Дунусеві здалося, що то ніби віконна рама… Піднявся, маючи намір підійти ближче, і відчув, що сидить на чомусь м’якому… Мацнув рукою позаду себе,  як тоді, на яблуні… Тепер щось тепле й ніжне відчув дотиком. Повернув голову і побачив, що торкнувся руки Орисі… Вона спала, як дитя, прикривши очі довгими віями. Пасмо волосся облягло високе білісіньке чоло попри вигнуту дугу тонкої чорної брови.

—Моя молодичка… — прошепотів Дунусь тихенько, нахилився і, вдихаючи  бентежний аромат волосся, торкнувся губами місця, де під ним ховався кінчик  брови.

 Потім одягнувся, прочитав перед образами Отченаш, попросив днини без дощу і вийшов на ґанок. З-під піддашшя зняв косу, мацнув пальцями ледь відчутну  глибинку вздовж леза, ретельно виклепану звечора. Під цівкою в кінці довбанки набрав у пригоршні крижаної води, освіжив обличчя,  фиркнувши так, що кінь під навісом переступив з ноги на ногу, підперезався широким шкіряним чересом, спадком від діда-бокораша, і наповнив срібним дзюрчанням  дерев’яну кушку більше половини. Шерехатий язик бруса пірнув у неї, спрагло поглинаючи вологу, віщуючи те, що ось-ось має відбутися на царині за хатою, де в жертовному очікуванні принишкло стигле різнотрав’я.

Прикріпивши косарську посудину до череса, розставив ноги міцними опорами, взявся за косу двома руками, як за кермо дідівської дараби, готової рушити в зелену повінь. Однак,  останньої миті зупинив себе, встромив держак у землю і дав волю брусові. Наче пес із будки, той вискочив  із кушки, кинувся жадібно облизувати жало коси з обох сторін, налягаючи на внутрішню більше, на зовнішню менше, залишаючи на вістрі невидимі магнетичні ворсинки.  Дунусь подавав скаженому язикові порції сталевої трапези, граючи пальцями на торці полотна, як музикант на добре освоєному інструменті, що дивиться не на струни, чи клавіатуру, а дослуховується до  видобутих звуків.

Коса озивалася ритмічним чигиканням, протяжним від п’ятки,  коротшим і тоншим до носка.  Коли ж язик на найвищому регістрі  хапнув косу за кінчик, Дунусь спрямував його у кушку-будку й пішов у розкіс, валячи траву рівним покосом, аби потім у зворотному напрямку покласти на нього ще один, і відтак долати царину уліво до городу, вправо до кривої яблуні. Роками звик до такого порядку, маючи яблуню, як орієнтир, до якого наближався, збільшуючи переходи від одного краю косовиці до іншого, переводячи дух у тих паузах, вдихаючи живильний запах зрізаного стебла.

Він прокосив доріжку з подвійним пологом посередині уверх і назад униз, знову встромив держак у землю, дістав бруса з кушки. Але поправити косу не встиг. Хтось ззаду закрив йому гарячими долонями очі. Дунусь відпустив косу, вернув бруса в кушку, взявся за ніжні долоні.

—Моя молодичка?..

—Твоя,  —почув шепіт і обернувся.

Орися стояла перед ним розпатлана, у довгій сліпучо-білій сорочці. Він обняв її, гарячу у ранковій прохолоді. Поцілував у те місце, якого вже торкався сьогодні губами:

—Я так тебе люблю,  — прошепотів у відповідь.

—Озму зараз граблі, розкину поліг, — відповіла вона, дивлячись через його плече у бік кривої яблуні. — Але би ти смерічку не здоймав. Най буде.  Може, заграє десь скрипка, або цимбали… Здоймемо знаєш коли?..

—Коли?..

—Коли тут буде те, що ти хотів… Повісимо її на крокви…

Орися взяла Дунуся за руку, повела попри поліг, приминаючи стерню так, аби вона не колола босі ноги.  Потім зупинилася, підняла сорочку, щоб не мокла в росі, і обережно ступила у трав’яну глибінь праворуч.  В одному місці присіла, розгорнула траву й покликала Дунуся. Він підійшов, так само високо піднімаючи ноги. Присів біля неї і побачив горнятко, накрите грінкою хліба...

—Видиш, твоя коса не зачепила його, і води стільки, скільки було… — сказала Орися.

Анатолій Томків

 

Переглядів (269) / Коментарі (6)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...