ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Любові Бойчук

викладач математики Чернівецького педагогічного коледжу
30-03-2018 12:47

Скоро Великдень

У роки мого дитинства і юності люди, що мали вищу освіту не мали змоги відвідувати церкву. За те, що когось бачили у церкві можна було і роботу втратити. Тому з кошиком на Великдень до церкви від нас ніхто не ходив. Дідусь Дмитро з Бабусею Анною жили далеко тому як це було у них на свята ми не бачили. А другий Дідусь – отець Петро ще у 1938 році покинув цей світ і не побачив руйнування церков. Правда, отримували ми вітальні відкритки на Паску від рідних здалеку і знайомі приносили свячене і це був якийсь відгомін великого свята. Отак ми і росли, чернівецькі діти. Щось чули і щось знали, щось сприймали, а щось заперечували, а щось вважали архаїчним.
Та ось у студентські роки моя подруга запросила мене на Великдень у своє рідне село Хлівище Кіцманського району на Буковині. Увечері, коли ми лягали спати, на темному небі за вікном мерехтіли далекі, блискучі і недосяжні зорі. Вперше не вдома, в новому місці, чекаєш чогось. «У новій хатині приснись хлопець дівчині». Нічого не снилось. І тим небилицям я уваги не надавала.  
І ось вночі чи то рано-вранці, ще темно - ми біля церкви. Давня церковиця, ніби деревяна, невисока та широка. Зелена трава навколо. Темно-зелена, соковита, густа, виплекана. І люди, люди стоять навкруг церкви, кошики у траві. Трава, трава, трава… Ми стояли серед жінок. Як розповідала мені подруга – тут кожен мав своє усталене місце. Свічки мерехтіли в сутінках. Свічки, свічки, свічки… Кольори приглушені, але всі різнилися між собою. Тихо-тихо, урочисто, стримано і таємничо. Вперше у житті я побачила цю картину і вона була незвичайна і чарівна. А потім вдома у подруги ми сиділи за столом і споживали свячене. Все було дуже смачне. І Паска, і яйця з бурячками (цвіклями), і ковбаса і все інше. Було нам добре у добротній, звичайній сільській хаті за гостинним столом, на якому все було своє, свіже, домашнє, святково приготоване до урочистої події. Ми тісненько сиділи за столом і набувалися. Батьки моєї подруги були газдами – у них і кури кудкудакали, і свині квікали, і корова рикала, і пес радісно гавкав, і котик за ковбасою заглядав. Звиклі до праці люди села. Дуже дружно між собою жили батьки моєї подруги. Батько запальний буковинець, мама лагідна і розсудлива. І обоє роботящі. Коли з Хлівищ у 50-х роках людей вивозили на Миколаївщину, в необжиті краї, батько подруги уперся і не дав себе з жінкою та дітьми виселити з рідного села, з рідного подвіря, зі своєї хати. Продовжував твердо газдувати у себе на своїй землі. Нема вже тих батьків подруги, вони у кращих світах, і нема тої хати, бо ніхто з 4-х дівчат не осів у рідному селі, тяжке ж бо життя у селі було, а ми стали старшими… Та пам'ять про той перший Великдень, коли святили Паски біля церкви назавжди залишилася у моїй душі як щось прекрасне і незвичайне.
А тепер ходити до церкви можна. І про очищення душі вже кожен знає. Та чи розуміє? Тож задумаймося про Добро і Зло і про перемогу Світла над темрявою у ці благословенні дні.
Тепер щороку ми святимо Паски у Старих Мамаївцях. Завжди це гарно і урочисто. Святимо вранці, уже не вночі.
Фоторепортаж
  
Переглядів (808) / Коментарі (0)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...