ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог

письменник, журналіст, філолог
01-03-2018 16:13

Близниця

Хто би навчив Аксену більше мовчати, хто би навчив. Розказала сестрі про Митра, бо хотіла виговоритися хоч комусь. Бо всі думки за ним, про нього лиш – а нема кому розказати. Думала, сестрі можна – близниці ж вони, а сестра … так само, а може і сильніше вподобала. І того гірко. Повільна сльоза висихає потрохи, Аксена думає. Руки якось самі місять тісто – туге і сивувате. Звиклим мовчати треба таки мовчати, навіть при своїх. Годинник «цок», серце – «тьох» - і вернулася знов до днини з її хатньою роботою. Треба іти нарвати вишень, бо тісто вже є.
Шершава кора терлася до ноги, Аксена галуза за галузою добиралася до верха – там солодші, і не такі порошні. Перші ягоди рвалися одна за іншою, а далі знов думка повела. Аксені сумно зробилося і вернулася з тих думок аж коли почула, що галузами щось шелестить. А то сестра, Єлена.
- Гай давай дві будемо, ти з тої галузи, де сидиш, а я з цеї нижчої, - докладала в кошик по пару ягід.
Дівчата – від роду близниці, ніколи сваритися не звикли. То і сьогоднішні сльози одної загірчіли по серцю другої – бо рідні собі. Вогке вишневе листя вже і забуло, що сночі був дощ, а сестри так само скоро забудуть,від чого сльози були. Вони ж навіть ближче, як свої.
- Як він надумає до тебе ходити – я на дорозі не стану, - гірко проковтнувши тугий клубок у горлі, сказала через тишу Єлена.
- Та і я тобі на дорозі не стану, - відвела погляд Аксена. – Боже борони.
«Ци дужі, однакі?», - минаючи паркан, привітався-викрикнув Митро з воза і повіз сіно далі.
- Гаразд, - відповіли пошепки і майже хором сестри.
Вони таки справді однакові. Неня навіть деколи не знає, котра де. Того аби не робити рідним каламоції – вбираються у різні сорочки. Аксена червоним шиту носить, а на Єлениній більше зеленого, і так від малих (лиш то, що інакші сорочки). Повний кошіль вишень і сонце, яке на вершок хати сіло і кличе ліпити пироги – сестри уже цілком не гнівні, одна наперед другої перебирають пальцями краї у тісті і складають на великій кришці. Ще трохи та й готово.
 
 
 
 
 
****
Коли крізь ніч калатає думка – а на серці тонкий туск, ніби грає на нім хтось (та все на одній струні) – тоді руками за ту душу вхопитися хочеться і втихомирити: спи, нерозумна… Єлена крутить хрестиками по зґарді, думає щось. Гірко і дуже затаєно думає. Бо коли загориться в душі молода любість – кричати би за неї, носитися – як з пташкою писаною. А не мож. А треба пригасити в зародку – би не розгоралася далі, бо то не на гаразд.
«То хто такої ночі не спит?», - питав її якось Митро, коли вона верталася конем з ріщєм і все розглядалася, чи не пантрує її хтось – бо ніч застала в лісі, саміську. Він тоді казав, що файну силянку має і перебирав на її шиї мідні хрестики. Єлена трохи відбирала його руку від шиї, а трохи і ні. І казала, що то – зґарда, а не силянка. А він не чув. Та й не боялася Єлена вже ні лісу, та і ні ночі. Але розум калатав стривоженим серцем: «Тікай відси!». Того схопилася – і на коня. Бо чула, що ота вогняна цвітка, яка порозпускала їй по серцю пелюстки – зараз таки загориться. Того на коня – і д’хаті. Кінь чорний і студений від нічної роси. Кінь нахрапом бере відстань і щезає. Єлені то і добре, що її раз - і нема, що може сховатися.
Він файний. В нього очі вогнем горять, він як дивиться – то аж коле. Як хрестик бакунтовий до тіла. Митро як дивиться – Єлена все забуває нараз.
«То хто такої ночі не спит.. То хто такої ночі не спит…» - голосом крутився перчено-солодкий спогад.
 

«Єк ішов я попри стежку – в вікні си світило,
Лиш де мав я повернути – там си загасило.
Не того си загасило, шьо спати хотіли,
А того си загасило, шьо мене уздріли»,

- намугикував Митро і заводив коня у стійло. Ади яка файна нічка – хоть пий її. Тепло і чисто в повітрі, того думка ясна і сон навіть іти не думає. Файна ніч.
Кінь обтрясає гриву і потихо обзивається до ґазди, аби вичесав його. І Митро так і робить – розуміються вони два з Крісом, як рідні брати.
… Тріск сухої галузи дав знати, що у дворі – чужий. Митро легонько плеснув коня і відійшов, ніби даючи тому знак бути тихо, а сам став за дверима стайні. Наслухається – нікого ніби. А далі знов тріск. Почулося, як хтось дуже тихо закашляв і пустив копійкою до каменя, ніби впустив, і тоді Митро зрозумів: свої.
- Іва’, ти?
- Я, пішли в хату. Свіжини тобі приніс.
Хотів перепитати, якої свіжини серед літа, але зрозумів: Іван просто дає знак, аби не говорили надворі.
- За крайний схрон знают, мені так виглядає.
- По чім знаєш? – Митро надпив квас і слухав товариша далі.
- Луговий питав мене сночі, чо’ дичка криво росте. Я сказав, шо йї не садив і того не пантрую, але він перепитав через чєс у бесіді, ци є ше дес у селі, аби так дивно дерева росли.
Тривога залоскотала і вгніздилася в горлі, Митро запив її квасом і думав. Якщо Луговий знає головну прикмету (що над криївкою криво ростуть дерева), то він легко вирахує ще дві з них…
- Треба відти наше позабирати і закопати, місце я скажу. Завтра най прилетит Зазуля, від неї все мете чути.
- Проти днини як сама в ліс буде іти – хіба то дивно не буде?
- А ви станете косити, а вона полуднувати наднесе.

Вечір через густу темінь пробирався пучками світла від зірок. І в темній хаті, в якій їли і думали два хлопці, було темно не так від того вечора, як від думок. Бо у світі своїх і чужих все міниться кожного дня. Товариш стає супротивником, а чужий потихо і хитро хоче бути своїм, і нема на то ради.

****
- Прийдеш, Аксено?
- Я… я боюся, аби за то знала сестра.
- За то ніхто не має знати, не лиш сестра, - строго і сторонньо якось відповів Митро.
- Всі то собі всі, а від неї не утаїш. Ні, я не за то, шьо ти подумав. Я за инче. Добре, я скажу. Скажу тобі, але ти не зробиш зле Єлені і не подаш виду.. шьо я розказала. Так?
Кивнув, що так.
- Митре, ти вдався їй. І… між нами бесіда була. Ну ніби єк би то було, єкби ти котрус одну уподобав… Їй заболит, Митре.
Цей раз вже у душі Митра хтось заграв на одній струні, і стало нараз всяко: гірко, солодко, щемко. Але то лиш на один момент.
- Аксено, цес раз мусиш прийти. Кажу тобі щире – єк більше не схочеш, то не підеш. Просю тебе, - м’яко взяв за руку, і Аксена вже би не могла вимовити «ні».
Щемко зробилося, бо коли вкупі совість, страх і гаряче бажання діяти, помогти – то аж у скронях калатає. Хочеться зробити все найшвидше і найкраще, аби він.. аби він просто «дєковать» сказав.
 
 
Ксені рішучість продиктувала моментально: набрати пирогів (якраз свіжі) у макітру і піти навпроти косарів. В голові крутилося, що як зустріне своїх братчиків, то має дати миску Іванові, ніби аби ділив на всіх, і на вухо має шепнути, що дичку треба пересадити з корінням з лісничівки в дубину. І скоро, скільки є духу, вертатися домів, поки Єлена не зійшла з поду і не застала, що нема сестри.
Не могла зрозуміти, боса іти чи в черевики взутися: туди дорога глиниста. Думка прийшла також сама собою: туди перебігти босою з «трапками» в руках, бо в селі лиш у неї певно з таким дорогим обцасом, а відти в саду перевзутися. А може в саду і лишити? Ні, дєдя може найти, ліпше принести в руках. Зібралася, вибігла. На самих воротях зачепилася волоссям за гілку калини – цього короткого тріску було достатньо, аби його почула на стриху сестра і аби побачила, як Аксена, скрадаючись, побігла садом боса і з мискою пирогів.
…. Ревнощі і образа за обман перевернули на момент у сестрі все. «То так ти зі мною? Божилася, ніби на дорозі не стане, а сама злодієм пироги від хати відносит… Певно, шо йому понесла – якраз сонце стало високо і кожда несе перекусити своєму косарю».. Ноги самі за сестрою понесли – в очі їй хотіла подивитися, коли та буде від нього вертатися і Єлену побачить. Очі лиш її хотіла роздивитися в той момент…
Аксена справилася до лісу чогось, а не на косовиці. Дивно, куди вона йде.. Але там, за ліском, є дві поляни з травою – певно десь туди. Як тільки Аксена наблизилася до лісу – її ніби перемінили: якщо стежкою вона бігла і її навіть наздогнати можна було, то в лісі вона ніби розчинилася – шаснула за дерева і вистиг її слід… Ні шурхоту, ні постаті – сестра щезла, і Єлена лишилася сама. Сльози покапали нараз. Вона ще якийсь час сиділа на колоді, ніби пес побитий, а відтак поплелася потихо додому. Але боліло – дуже.
- Фіть-фіть, - Аксені почувся виразний пташиний щебет, а відтак звук коси, яку клепають і рівно правлять бруском.
Значить, то там.
«У-ку, у-ку», - озвалася зозулею.
Спека добиралася чола і розпалювала, Аксена не ішла – баластувала з мискою. Бо лиш вчора була злива – вся лісова дорога в болоті. Але дівчина вже навчена: долала перешкоди вправно і майже легко.
Почула позад себе тріск – скрадається хтось. О, Місьо Луговий. Дивно – хлопці казали, що не брали його до кішні, бо він всім п’яти рубає. Спочатку інша думка відповіла: дурниця, а друга думка тривогою сперезала нараз: «То ж не просто толока у Міся ци Митра… Там нема ні одного його товариша, чого йому туда в полудень»?
Аксена хотіла посягнути за опинку за тим, з чим бороняться, але спам’яталася, що в одній руці – макітра, а другою ще «трапки» притримує… Стояла, заціпеніла, і вдавано щиро посміхалася:
- Шьо, Місю, всі від сіна, а ти до сіна?
- До сіна, - просипів, жуючи сінне стебло.
- То пішли, - ледь тамуючи страх, жартувала далі і хотіла відвести його до другої косовиці – вона якраз на іншому виході з лісу, ніби навпроти від першої. Хлопці побачать чужого і сховаються.
- Але іди наперед, най си тебе обдивлю, - жував стебельце далі.
Був би це інакший момент – тріснула би по писку так, що би розпростерся, але цей раз закусила злість і йшла, а Місьо за нею.
- Ксе’..
- Га? – розвернулася тривожно.
Постріл. По сорочці. І другий, в шию, і Аксена впала навзнак, порозсипавши круг себе вишневі пироги. Такі теплі, як кров на її сорочці, і такі самі червонаві.
Ліс пульсував колами зранених пнів і крон, ліс видихав і не дихав.. Аксена вже не дихала так само – саміська посеред зеленої трави. Лиш червоніла її сорочка – і не того, що шита в такі хрестики.
 
 
 
Місьо сховав зброю і зиркнув на черевики у Ксениній руці – дублені, за такі багато взяти мож. Але аж у місті, бо тут будуть знати, чиї вони є. Такі лиш Лесишин своїм дівкам купив. Правда, далеко Місьо їх не доніс – якраз кінець саду Лесишиних вчепився Місеві в штани лютий пес. І до рук скакав, кусати брався. І таки вирвав один черевик і поніс.
- А шляк най тебе трафит, - прохрипів услід покусаний і злосний Місьо. – Аби-с вдавивси!
… Єлена посеред подвір’я простелювала випране. І коли побачила, як їх пес-приблуда термосає щось коло воріт, і побачила, що то «трапок», який лиш її чи сестри може бути, і той трапок скривавлений на паску… Єлену нараз ніби розрубали. Сполотнілий дєдя, який вийшов на несамовитий крик Єлени, так і не відразу зрозумів, чого донька, давлячись слізьми, розмахує «трапком» і показує на ліс… Коли на трапку кров побачив – аж тоді зрозумів усе.


***
… «Маєте її зібрати в нове цілком, або в чому ни разу вбрана за життя не була», - пробувала вчити сплаканих родичів стара сусідка Аниця, але саму сльози душили. Чорнява покійниця лишилася з таким лицем, ніби щось казати мала, і родина вдивлялася у свою Аксенку і не могла повірити, що її вже більше нема.
«В шлюбнім не поховаєте, бо маєте в хаті ше одну на відданю – аби-сте не поховали її дівоцтво. Мусит бути таки або нове, або чуже», - повільно і важко говорила Аниця і обмивала ноги покійниці.
В хаті дубовими дошками пахло, і листом – чогось пахло листом. Єлені млосно вже було від плачу і слабко якось – бо світ розрубав ті нитки, які пов’язують від народження двох сестер-близниць. Коли одна уже на тому світі, а друга тут лишилася, то цій, другій, болить… щемко (як після відрубаного) болить. За останнім умиванням зайшла ніч – холодна і невідступна, сусідка Аниця поволі пошаркала поза хвіртку, родина в інакшу хату вийшла, уберю шукати останню для Асксенки, а Єлена лишилася при сестрі, бо .. вже найшла. Вона знає уберю, в якій сестра ні разу не ходила – то її одіж. А того розпростерла на руках свою сорочку, шиту у зелені хрестики, поцілувала так, як би сестру в дорогу поцілувати мала, і, голосячи, переодягла. А відтак засвітила сестрі свічку в мисці з пшеницею, і вклякла молитися. Слова від молитов губилися, як ключі в тремтячих руках, не підібрати потрібних… Снувала лиш думка, сива і напасна, і клювала по серцю нагостреним дзьобом: «сама ти», «тепер сама».
І крутився світ, ходором ходив світ, як звелася з колін і побачила на смерть убрану фактично себе (бо таку саму на лице, та ще й в Єлениному убраню). Тихо сиділи, притаїлися зашиті зеленим хрестики. Їх би подих зрушив – та подиху більше нема…


2.
Певно, на момент сну людина стає не цілком земна, хоч лежить на простому ліжку посеред звичайної кімнати. Бо лиш тоді вона може бачити щось із такого, що або ніколи не було, або вже не повториться. Аксена, усміхнена і чогось по-молодицьки завита, вносить у хату таріль з маком. Несе так повільно, і минає чогось стіл, а стає посеред хати, і в густій-густій темряві з її миски, з чорного насіння пнуться червоні квітки, і на хату палахкотять. А вона тримає миску і всміхається, а далі вихитує, ніби у танці якімсь, а далі Єлена очі відкрила і опинилася серед подушок і сивого ранку, де нема ні сестри, ні її квіток.
То усвідомлення нереальності щойно побаченого приземлило і порубало по душі, бо з двох близниць, таких нерозлучних, одна раптом опинилася там, а другу лишили тут. Людей єднає однаковість, зближує і поріднює, коли вони на світі зустрінуться. А коли вони знайомі від народження і однаковими вродилися? Тоді то на двох якийсь один світ, і якщо не стає когось одного з них – не стає цілого півсвіту.

Пригадала Єлена, як вони сорочки прали у дубовім кориті і ні одна не могла вилити відтак воду з прання, бо малі ще були, років десь по десять-дванадцять. То взялися дві – і вилили, нені потім аж дивно було, як вони то змогли. «А ми коли разом – то сильні», - сказала мала Єленка. Тоді посміхнули оті слова, а тепер так болять…
Кажуть, що душа – біла. А хто коли її роздивився, яка вона на колір? Кажуть, що прилітати вона вміє туди, де її думки були – вміє прилітати до своїх. Правда, певно, бо у сірій від ранку хаті світло так, ніби тут хтось був. Так і є – душа приходила – біла-біла і вже нетутешня, квіток з маку приносила. Душа була…
Вставати треба. До цього сивого ранку, до нового дня. Сил нема жити, а треба знайти.




3.
Лісом-зарослями тріскотіла якась істота. Митро ще не знав, хто то є, але насторожився. Тріск ближився і зовсім не скрадався, то хлопець зітхнув з полегшенням: то хтось такий, що іде явно і, швидше за все, ніякого злого наміру не має. Так і є: розкуйовджена від пробирання крізь хащі, спітніла молодиця.
- Орисю, ти?
- Я, Митрику. Дужий?
- Діковать, гаразд. Грибів шукаєш?
- Ай, де грибів… Мале моє з дому пропало далі – вже не годна її стілько шукати. Від раня лісом галакаю. Поможи мені, дуже тебе просю…
Жінка говорила хрипло і дуже стомлено. В очах читався початок відчаю.
- Єк то – пропала?
- Та рано, кажу тобі. А тут і гадя може бути, та і таки лісу дитина не знає. Я не знаю, шо маю робити…
- Ліс, Орисю, ніби і невеликий, але дитині блудити є де. Розходімси в різні боки і шукаймо так. Сходимоси коло валуна в ліщині.
- Діковать тобі…
Але ні перша, ні друга година пошуків результату не дали. Домовилися, що Митро шукатиме малу сам, хоч і до ранку, і приведе до мами. Давно він цим лісом не ходив так, аби шукати. Криївку провідував, то й усе. Ніби і дорослий чоловік та і не мав би таким думкам волю давати, але з того часу, як Аксену в горбах вбили – боявся лишитися з ними сам на сам. Ніби тут ще десь ходить її смерть. Або не так: саме в цьому лісі виразно розумів, що її більше нема. Саме в цьому місці, яке її забрало.
Але цей раз думку відігнати було легше: мусів шукати дитину. Мусів вглядатися в кожен клаптик лісу. Пошуки стомлювали зір – обриси крон з часом стали здаватися однаковими, як і стежечки, що запліталися одна в одну, як старе розгалужене коріння. Але цей ліс він знав і відчував, то твердо вірив, що дитину знайти зможе. Далі ця впевненість, щоправда, слабшала, а може то була проста втома. Сів під деревом, щоби відпочити хоч трохи, як його увага вернулася від відчуття тривоги: тінь. Жодне гніздо не могло лишити такої великої тіні. Підняв голову - і очам своїм не повірив: на гілці старого дуба мирно спала дитина. Та сама, яку він шукав. Обняла обома руками галузу, ніби шию, і спала. Покликав – прокинулася. Але злазити звідти не захотіла – обхопила гілку ще міцніше і підозріло вглядалася.
- Ви – лісовий?
- Хто?
- Ви тут жиєте, так? Це ваш ліс?
- Ні, я з села, так само як ти.
- А.. А хто ви?
- Злазь – розкажу.
- А як не злізу?
- Не розкажу, - посміхнувся.
Через кілька хвилин таки спустилася. Розговорив її, сказала – Настя називається. І розказала, що то вона не втекла насправді (бо «тікают – то коли кудась прийти хочут, коли кудась тікают»), а вона просто пішла з дому, бо там їй сумно і страшно. Настя боїться мами Орисі, бо мама б’є. І кричить дуже сильно, так що всі чують. І тоді Настя «іде собі гет». Каже, що мама не зразу знаходить, хоч дівчинка не раз тікає в одне і те саме місце – у ліс. Він для неї зовсім невеликий, він для неї просто ліс.
А на дереві, як вона пояснила, краще всього ховатися: всі шукають між деревами і мало хто голову піднімає. Ну і що, що важко на таке високе дерево лізти – зате нескоро звідти знімають, а точніше – взагалі ні. І тоді Настя може собі бути сама з собою.
- Мама строга? – спитав у нової знайомої Митро.
- Мама злосна. Тато як був – вона інакша була. А може і не була – я мало пам’ятаю.
По дорозі додому Митро нарвав малій повний листок ожини і обіцяв, що поговорить з мамою. Але Орися, схоже, якщо і сваритиме – то потім, бо як тільки побачила доньку – тулила до себе довго і весь час плакала. Настя, замурзана ожинами, спантеличено розглядалася і не знала, обнімати у відповідь чи ні. І трохи боялася – лишитися з Орисею наодинці.
- Діковать, Митре, - сказала через якийсь час Орися. – Я тобі це не забуду.
- Скілько раз вона уже тікала? – для чогось перепитав.
- То ти вже знаєш, шьо то вже не перший…
- Вона боїться. Тебе…
- Маму свою? Та світ такого не видів, - молодиця нараз зробилася гостра і скінчилися на тому всі сентименти.
- Я тобі це направду кажу. Одно, шо можу сказати, бо вчити тебе не буду у твоїй хаті – як буду її находити, то відразу приведу д’тобі. Але з роками вона буде тікати дес дальше, як цей ліс, розумієш?
Орися стиснула губи і стороною стала дивитися – «залутавілася», закрилася на засув від сторонніх порад і з безпомічної стала відразу гонорова, аби відмежувати себе від допомоги, яку визнавати не хотіла. Вона - мама своїй дитині і ніхто краще неї не знає Настю. Принаймні, жінка в це вірила.
Настя сиділа трохи збоку і чистила ревеневі стебла – смачні. Вона вже вдома і так само, як мама, закрилася, тільки в інший спосіб. Як би її зараз покликати – робитиме вигляд, що не чує. Буде чистити ревінь і складати на листок, а відтак буде собі у щось гратися, але сама – так, аби ніхто не чіпав.


4.
Купчасті гранули подрібнених горіхів просувала досвідчена рука. Марічка «лагодить пляцки»: сьогодні основини у сусідів, і то вже храм для цілого кутка села: з солодкою і такою кухаркою, і навіть музикою. Горіх має вистоятися у горілці з медом, вишня – у м’ятнім відварі. Все то Марія тримала у голові і робила чітко. «Не сьогоднішня», - відповідала з усмішкою, коли її питали, звідки має таку хорошу пам’ять на рецепти. Хоч по правді сказати – то Маріка може років зо п’ять куховарить, вона ще молода.
Поки тягла з печі і вивертала коржі – вухо ловило обривки принагідних бесід. Одні молодиці збивали білок, інші – чорнослив чистили, та й між собою перешіптувалися, що на сьогоднішніх набутках може бути і «оден некликаний».
- А ти знаєш, хто Іванові хату вершив? Та так, з верхів, сторонські. Але він то їм не доплатив, майстри на інакші гроші надіялися.
- Ай, ти хіба думаєш, могли вони йому зарубку покласти?
- Могли, де ні. За таке саме розказувала мені кума: ґазда не доплатив майстрам, а ті йому «нетрудного» у хаті лишили. І тако лиш ніч до хати – а під дахом шось шкрябає, і отік шепче, і нема в тій хаті життя.
- А я, чуєте, знаю ше таке: то поле, де Іванова хата – недобре місце. Людей там блуд си ловит.
- Та так, май далі – Андрова керниця, та туда взагалі проти ночі ніхто би не пішов.
- А чуєте, кумко, а як гадаєте: добре «квітка» на хаті прибита, ци є зарубка?
- А годен знати, - якось затаєно замовчали жінки.
- А за ту Андрову керницю кімуєш, Гафі’? Ми ше дівочили, єк нам наказували там не бавитися.
- Ну-ну..
- А там тепер Лесишиних присадиба. Потепер не годна повірити, шо одної близниці нема.
- Такі дівки були, шо ну… Таки однакі, шьо би хто не казав.
- Єк тепер ця, котра жива?
- Та хтос казав, шо за Митра йде.
- Ає за Митра. Та він до котроїс з Балинців ходит, ме іти туда у зєті.
- А я тобі кажу, шо до Єлени.
- Єкраз Єлені тепер здибанки в голові, - суворо перекроїла бесіду Маріка.
Молодиці затихли. Їм покоробило те, що молода жінка їх, поважних ґаздинь, так перебила. А Маріка вже просто не могла слухати, як складаються небилиці про її товаришку. Чогось людям так солодко смакувати чужими слізьми. Знати всі подробиці, додумувати ще і своїх, відчувати себе значимими завдяки тій освіченості в чужій біді. Маріці це пригадають, обов’язково. Але хай так.
… Храм потрохи розхитувався і набирав ритму – сходилися люди. Обнімали-цілували господарів, приносили дари, за столи сідали. А далі танець ґаздівський завився. Звичай каже, що ґазда мав би брати в данець свою ґаздиню, але Іван – ще нежонатий. Того через усе подвір’я підійшов до «солодкої кухарки» Марічки, і запросив її.
Молодицям лиш того треба було.
- Ади кілько дівок, а Іван найшов собі одовицю.
- А чо ти думаєш інакше її закликали кухарити? Відколи її Федя не стало – ніхто її ні за матку, ні за кухарку не брав.
- Ай, таже Маріка добре пече, тут нема шьо казати.
- Таки лиш Маріка, на ціле село такої нема. Ади забаг собі одовиці ти й по всему.

Маріка з Іваном того не чули. Як йому очі горять, як їй лице червониться. То таки, певно, не лиш від данцю. Щось Іван солодкій кухарці на вухо шепче. Якраз то, що вона хоче чути. Домугикує скрипка, стихає. Вповільнюється ритм. Паде з вуха чийсь срібний кугуток, ловить відблиск місячного світла, котиться між парами танцювальників і стає. А за ним стає і сам танець.
****
В місячнім світлі серед ріки борсалися між хвиль дві змокрілі людські фігури.
- А я казав тобі, шо найліпша риба ловиться руками…
- Йой, Іванку, а я хіба то не знала. Але отак серед осені залізти у нічну ріку.
- А може так ліпше.
Іван дуже тішився з того, що його риба таки далася в руки. Та риба, у якої найсолодші пляцки.
Вони дуже зголодніли за цим порозумінням без слів. Кожен з них шукав людину. Свою людину. Того так голосно тішаться, що зараз зловили руками одну на двох рибу, мокрі до нитки, і такі свої.

6.
Орися вже третій раз перемотує хустку, і третій раз вона чогось сповзає на сам ніс. Молодиця сердиться, і в’яже далі.
Її душу розсотав гнів, а тому не береться ні робота, а ні зав’язування хустки. А крайньою знову вийшла мала Настя.
- Ти би виділа, Орисько, як він з тою Марікою вигулював. Світ не видів такої безличної жінки, як ця кухарка…
- Не кажи мені за них..
- Та же я тобі добра хочу, душко. Я тобі кажу: так притискав її до себе, ніби вчера шлюблені, - розказувала ретельна кума.
Подряпана жіноча душа не хотіла рубцюватися. І кому виговоришся – на цьому дідчому горбі з ровесниць – лиш одна сусідка, та й та підсміюється. Дуже їй то весело, що Орися два роки Івана обкручувала, а кухарка і за день встигла. Орися облизала солоні від сліз губи і зав’язалася попід бороду.
- Ори’, ти дома? – Луговий знов прийшов по горілку.
- Дома, чо хочеш, - поспіхом розтирала сльози зі щік.
- Маєш ше тої цуйки? – показався в дверях.
Так Орисі гірко було на душі, що віддала йому ту горілку задарма і з ним же сіла її пити. Бо не те що виговоритися – викричатися не мала як. А Місеві було якось так однако, з ким цеї ночі пити. Та і Орися – жінка цікава, хоч і багато від нього старша. В бесіді з нею Михайло зрозумів, що вона може бути досить хитра і корисна, якщо роздивиться свою вигоду.
- Орисю, а якби ви мені одних людей помогли звести?
- Яких таких – людей?
- Ну, Івана знаєте?
- Знаю, - гірко заковтнула сльози Орися.
- І товариша його.
- І товариша..
Якось відразу вона і не зрозуміла, що ідеться про Митра, але підтакувала за розмовою.
- Ви би якийсь такий набуток могли зробити, аби вони два були кликані? І аби я там був, але то між нами.
- Як то?
- Ну Орисю, хіба ви не знаєте, як зібрати людей на набуток? Хоч би і у вас у хаті..
Орися була хоч і п’яна, але не дурна. Бо чула від надійних, що Місьо – у стрибках. І раз він хоче у одній хаті Івана з Митром зібрати, набуток там буде дуже невеселий.
- У Маріки ліпше, - не знати й звідки та думка взялася.
- У Маріки?
- Де молоді хлопці підуть до чужої старшої молодиці на набуток? А Маріка одному з них дуже навіть не чужа. І кухарка перша, - гірко крутила тороки хустки і дивилася в стіл.
- Ну.. я би Маріці таки гет не хотів говорити шо і як, - Митро промацував – розуміє Орися, чи ні.
- А ти і не говори. Зроблюси їй товаришкою і сама напросюси – хіба не прийме? А потому їй буду казати, як я за Митром вмираю, і вона нас двох і закличе, а Іван і так відти не вилазит.
- Розумна ви молодиця, Орисю.
- За то і вип’ємо…
Темрява забирала хату під тісне і душне рядно, і свічка не могла дати ради. Орися залишками здорового глузду ще пробувала роздумати: може не варто підкликати на вірну смерть двох молодих хлопців? Але хміль розбирав і не давав опиратися. Місьо собі думав, що Орисю підкупило золото. Він їй «кугутки тяжкі» пообіцяв. А їй було так однаково до його золота, вперше в житті однаково…

7.
Єлена стоїть серед туманного лісу і розглядається. Схотілося їй прийти на то саме місце, прийти ще раз. В самій льолі, довгій і зі сну вимнутій. Так студеніше, так менше болить. А назустріч їй така сама іде – в льолі білій, і вінок має на голові.
- Ксенко моя срібна! – плакала і хотіла добігти, а до сестри лишалася відстань на три кроки і чомусь не зменшувалася.
Стрічки з Аксениного вінка плутаються між стовбурами лісу, близниця блудить-блудить-маневрує між гіллям, Єлена губить її з поля зору.
- Єлееее! Наліпи пирогів… – чується чийсь зойковий крик, і в душі в дівчини щось двоїться – вона не знає, відзиватися чи ні. Вона заплуталася, котра з них – Єлена, а котра – Аксена..
- Єлееее! – прикричав знову голос, - і ліс почав ріднути, і сон почав ріднути, і Єлена почула, як у двері хтось стукає. Марічка прийшла..
 
 
 

Дуже то добре, що прийшла товаришка, пробудила її з такого важкого денного сну.
- Розумієш, є якось так, - пояснювала свій заплаканий вигляд Єлена, - що я вже починаю дуріти. У мені одній нас дві сидют, розумієш.. Наша матка внучку має, Аксенка назвали. А я перше, що втішилася: о, так назвали, як мене… А я ж Єлена. Звідки у мене та думка? Або ліс. Я без коня лісу не знала – більше він мене вів, як я його. А тепер знаю його так, як сестра покійна знала. Хто мене то навчив? Згидилися мені вишневі пироги, все кривавими виглядають. А вона як на збитки – сниться і кожен раз каже: «Єле’, наліпи пирогів».. Мені відрубало ніби – я не годна пригадати сестру мертвою, вона в мене жива. Я – це я, і я – це вона. Вдуріла, так?
.. Маріка лиш думала, нічо на то не відповідала, товаришка продовжувала далі.
- Я за цю пору не наважилася до Митра заговорити, віриш. Так, ніби за плечима стоїть Аксена і я не смію, бо вона чує. Я з розуму сходю, Марічко, з розуму сходю…
- Я тобі за Митра якраз прийшла казати, - Маріка опустила очі і боязко розправляла церату.
- Мені, за Митра?
- Ну я знаю, я все знаю, того і кажу… Орися ці два місяці стала дуже приязна до мене, аж дивно приязна. А вчора вона мені плакалася дуже, як їй гірко без чоловіка. І за Митра казала, що вмирає дуже за ним, а він не знає..
- А ти тут при чім?
- Та просила.. Аби я на набуток їх закликала. Аби вони у мене здибалися..
- От воно як… Ну тут нема де правди діти: після Аксениної смерті я з ним заговорити не годна, не то шьо бути…
- Я тобі мала це розказати…
- Діковать…

Відпустити Митра. Така була перша думка, але як тільки Марійка переступила поріг, інакші думки зароїлися в Єлениній голові. Бажаного боїшся, лиш коли воно прямо перед тобою. А коли раптом з-перед очей хтось забирає – тягнешся за ним. Єлена всяко передумала і всяке нагадувала, і після безсонної ночі вирішила прийти до Маріки на набуток геть некликаною. Поможе ліпити пироги. А хатні гості і не мусять її видіти.
- Єленко, для чого тобі то?
- Хочу на него подивитися. Збоку. Впевнитися, що і він уже не мій, не лиш сестра..
- Меш банувати, Єленко…
- Я себе не видам, і тебе ні, не бійся..

8.
Марійка акуратно доносила тарелі і намагалася приховати хвилювання від незрозумілої їй ситуації. Мало того, що в «малій хаті» ліпить пироги, ніби наймилася, Єлена, так у хаті за столом сидять два парубки, Іван з Митром, а Орисі десь нема… І пояснити Іванові, нащо вона закликала Митра, вона так само не має як. А про ту змову з Орисею якось і не розказала напередодні… Товариші сидять за столом і роззираються, Маріка ходить туди-сюди і доносить наїдків, хоч до їди навіть близько ніхто не береться.
Єлена сперлася над баняком з окропом і ніяк не зважиться вкинути туди пироги. Ще поки вони сирі, вони ще білі, вона ще їх не боїться. А зараз як почервоніють – будуть криваві… Не знати звідки і взялися ті страхи знов, обіцяла ж собі зібрати всю волю в кулак і доварити нарешті ці пироги. Єлена розглядається кімнатою, ніби тут є хтось такий, хто вкине ті пироги замість неї…
Раптом погляд зупинився на дивній чоловічій фігурі, яка пробралася до задніх дверей хати. Місьо? Луговий? Ще з якимсь чоловіком, але його вона не знає. Якісь не ті набутки збираються у Маріки…
- Добрий вечір в вашій хаті, - привітався Місьо до спантеличеної Маріки. Ґаздинько, гуслянки нам внесеш?
- На столі, - твердо відрубала Маріка і нутром розуміла: не можна їй зараз виходити з кімнати.
- То чогось інакшого принеси, - криво посміхнувся його товариш і витяг зброю.
Постріл. Попри стіл по миснику. Ніхто і не спам’ятався, звідки взялася Єлена, яка вихлюпнула на прибулих казан з кип’ятком, просто в обличчя.


9.
- То хто кого врятував? – допитувалася у бабки Єлени онучка, котрій ніяк не давалося родинне дерево. І котра до цієї розмови навіть не знала, що якби не пироги, бабки би зараз не було. Ні, точніше то діда Митра би не було. Ні, навпаки, якби тітка Аксена не віднесла пироги до лісу – то зараз у бабки була би сестра. Дівчинці-підліткові складно зрозуміти, як так тісно могли заплестися долі двох жінок-близниць.
- Справа не в пирогах, - задумано відповідала бабка Єлена. Справа не в пирогах.
- А цей.. То хто кого врятував? Ви – діда, бо обпекли тих, хто мав його вбити, чи дід врятував вас з вуйною Марікою, бо ховав у схроні, поки не засудили вуйка Міся? І як дійшло на суд, що то Місьо вбив одну з вас?
- Нас врятувала Аксена. Душа її, дитинко. Вона цілими ночами стояла марою над душею і просила пирогів, кожного разу просила пирогів. І одного разу я таки відважилася їх зварити…



Автор фотосерії "Близниця" - Руслан Трач
Образ сестер-близниць - старокосівський автентичний костюм із приватної колекції старожиностей Миколи Шкрібляка
 
 
 
Переглядів (1214) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...